«Дитина не говорить? Нічого, до трьох років ще є час». «Дві мови одночасно? Заплутається». «Не заговорила — може, потрібен масаж?»
Знайомі твердження? Такі поради й досі можна почути, коли йдеться про розвиток мови та мовлення дітей. Та за простими й звичними поясненнями часто ховаються міфи, які сучасна терапія мови і мовлення давно переглянула.
Про те, як насправді формується мова дитини, коли варто звернути увагу на її розвиток і чому здатність говорити — лише «вишенька на торті» значно складнішого процесу, говоримо з Оксаною Лялькою — засновницею та головою Українського товариства терапії мови і мовлення.
За фахом Оксана — лінгвістка, докторка філософії в галузі когнітивних наук, фахівчиня з патології мови. Стажувалася за програмою Фулбрайта в Університеті Колорадо у США, навчалася та здобувала науковий і професійний досвід у Великій Британії, Австралії, Німеччині, Італії та Нідерландах. Сьогодні вона є однією з фахівчинь, які розвивають в Україні професію терапевта мови і мовлення та формують нове професійне середовище.
Наша розмова вийшла значно ширшою за тему перших слів дитини. Про мову, мовлення і право на комунікацію. Про середовище, яке може допомагати розвитку або, навпаки, обмежувати його. Про війну, гаджети, дитячий садок, штучний інтелект і технології. І головне — про те, як дати дитині можливість не просто говорити, а бути почутою.
Пані Оксано, Українське товариство терапії мови і мовлення вже багато років об’єднує фахівців, які працюють над розвитком професії та впровадженням сучасних підходів до терапії мови і мовлення. Якою ви сьогодні бачите місію вашої організації та її роль у розвитку цієї сфери в Україні?
Наша організація була створена у 2018 році для впровадження і розвитку в Україні професії терапевта мови і мовлення відповідно до кращих стандартів розвинутих країн для того, щоб дорослі і маленькі українці, які мають розлади комунікації і ковтання, могли отримати якісну допомогу.
Однією з основних передумов стала війна, яка триває з 2014 року та військовослужбовці, які унаслідок поранень в голову отримували труднощі з комунікацією, користуванням мовою, розладами мовлення у тому числі функціональні розлади мовлення (те, що часто називають логоневрозом) розладами ковтання, когнітивними розладами тощо. Тому первинною мотивацією було створити для них можливість знову комунікувати або досягти максимального рівня незалежності в комунікації та безпеки в ковтанні.
Але запит на ці послуги значно ширший і не обмежується військовослужбовцями чи навіть дорослими. Терапія мови і мовлення охоплює людей усіх вікових категорій — від передчасно народжених дітей до людей похилого віку.
Коли було створене Українське товариство терапії мови і мовлення? І якою на той момент була ситуація з цією професією в Україні?
Організацію було створено у грудні 2018 року. Тоді в Україні ще не існувало регульованої професії терапевта мови і мовлення і, по суті, не було розуміння, що вона охоплює. Також ряд розладів, зокрема розлади ковтання, взагалі були поза межами послуг. А цей розлад не лише впливає на якість життя, він є життєво важливим, бо якщо їжа чи напої потраплять у дихальні шляхи, то людина може померти, і таких смертей чимало. Наприклад, приблизно 60% осіб у реанімації помирають не від основного захворювання, а від розладу ковтання.
І тут важливо звернути увагу вже на саму назву — терапевт мови і мовлення. Хоча у назві є мова і мовлення, ця професія охоплює значно ширший спектр розладів.
Ми розглядаємо не лише мовлення, а й мову, порушення голосу, прагматики комунікації, тобто соціальної взаємодії, когнітивних функцій, важливих для комунікації, тощо. Загалом ідеться про цілий комплекс функцій і можливих порушень, для яких на той час у нас фактично не було відповідної пропозиції допомоги ані розуміння, що вона можлива чи якою вона повинна бути.
В Україні з 2014 року активно розвивалася реабілітація, але вона більше фокусувалася на фізичній терапії та ерготерапії. Порушення комунікації, ковтання та когнітивних функцій, пов’язаних із комунікацією, залишалися поза увагою реабілітаційного руху.
Тому наша місія полягала в тому, щоб створити в системі охорони здоров’я професію, яка працюватиме з цим комплексом порушень і допомагатиме людям різних вікових категорій.
За цей час Товариство пройшло вже значний шлях. Які проєкти та зміни ви вважаєте найважливішими результатами вашої роботи?
Одним із наших головних завдань було впровадження професії терапевта мови і мовлення як незалежного професіонала у сфері охорони здоров’я, що мала б належне регулювання.
Сьогодні така професія існує, і терапевт мови і мовлення може обстежити увесь спектр порушень комунікації та ковтання і визначити не лише сам факт порушення, а й його природу та спланувати і провести відповідне втручання.
Наприклад, якщо людина не говорить, важливо зрозуміти, чому: вона не може артикулювати те, що хоче сказати, не може ініціювати повідомлення, не має голосу чи не може знайти потрібне слово? Наступним кроком терапевт мови і мовлення з’ясовує, який механізм цього порушення. І вже на основі встановленого механізму порушення терапевт мови і мовлення планує спільно з пацієнтом і/або особами з його середовища відповідне втручання, яке дозволить цій особі досягнути максимальної якості життя.
Так само у випадку з дитиною фахівець має визначити, чи йдеться про розвитковий розлад чи затримку розвитку мови, мовлення, прагматики та соціальної взаємодії, голосу або когнітивних функцій тощо. І вже відповідно до природи порушення спільно з батьками, педагогами та іншими важливими особами із середовища дитини запропонувати терапію.
Звичайно, терапевти мови і мовлення не працюють самостійно — вони є частиною команди. Але для нас було дуже важливо закласти в нормативно-правовій базі, що існує фахівець, який відповідає за цей комплекс порушень.
За цей час професія пройшла кілька важливих етапів: у 2020 році терапевта мови і мовлення було впроваджено Законом України «Про реабілітацію у сфері охорони здоров’я» як обов’язкового члена реабілітаційної команди, у 2021 році відповідні вимоги з’явилися в пакетах НСЗУ, у 2023 році затвердили кваліфікаційні характеристики, у 2024-му — стандарт освіти, а у 2025-му — професійний стандарт, який замінив кваліфікаційні характеристики.
Наша організація була активно залучена і виступала одним із лідерів та ініціаторів на кожному з цих етапів. Крім того, ми беремо участь у розробленні стандартів допомоги при різних станах — зокрема стандарту допомоги при церебральному паралічі у дітей, стандарту реабілітації для передчасно народжених дітей тощо.
Ви багато говорите про саму професію. Хто сьогодні може стати терапевтом мови і мовлення в Україні?
На сьогодні для того, щоб стати терапевтом мови і мовлення, потрібно пройти магістерську програму.
До магістратури можуть вступати фахівці, які мають кваліфікацію у логопедії, філології або психології. Є певні тенденції до того, що цей перелік може розширюватися, але наразі це три основні категорії.
У нас зараз працює перша в Україні магістерська програма з терапії мови і мовлення в Івано-Франківському національному медичному університеті. Завершився її перший рік. І з нашого досвіду я можу сказати: навіть фахівці, які приходили з упевненістю «я працюю в лікарні багато років і знаю, що це за професія», поступово розуміли, що дуже багато потрібно вчити по-новому.
Це справді складна і нова сфера, яка досі не розвивалась в Україні і потребує відповідного рівня професійної підготовки на рівні додипломної освіти.
Чи існує така професія в інших країнах? На який міжнародний досвід орієнтувалася Україна?
Так, звичайно. Ми не придумуємо велосипед. Наша місія і завдання — створити в Україні професію, яка вже давно сформована за кордоном, і синтезувати найкращий міжнародний досвід.
Певною мірою це пов’язано і з моїм особистим досвідом. Я мала можливість навчатись у Сполучених Штатах, Великій Британії, Австралії, Німеччині, Італії та Нідерландах і бачила відмінності кожної з країн у погляді на підхід до розладів мови. Для мене було чималим випробуванням переключатись між різними школами та підходами, але водночас я отримала можливість побачити плюси і мінуси кожної з цих шкіл в елітному академічному середовищі.
Коли я повернулася в Україну після навчання, моїм бажанням було принести сюди хоча б частину того світу терапії мови і мовлення, який я побачила за кордоном. І саме синтез цього досвіду став основою для впровадження професії в Україні. Ми не створювали щось абсолютно нове — ми зібрали найкраще з досвіду різних країн і заклали основи для розвитку терапії мови і мовлення в Україні.
Якщо перейти безпосередньо до розвитку дітей: які міфи про мову, мовлення та комунікацію вам як фахівчині доводиться спростовувати найчастіше?
Боже, я навіть не знаю, з якого міфу почати.
Перше — якщо дитина не говорить, їй треба робити масаж. Давайте забудемо про масаж хоча б років на п’ять. Масаж хай роблять масажисти. Формування мови — це не про масаж. Зокрема, є практика, коли масаж роблять спеціальними металевими інструментами — так званими логопедичними зондами. Але масаж не формує мову, тому що мова є продуктом складної роботи нашого мозку, а масаж здійснює механічний вплив на язик чи обличчя без стимулювання цих зон.
І тут ми одразу підходимо до іншого важливого моменту: ми дуже часто говоримо лише про мовлення. Але є чітке розмежування між мовою і мовленням.
Мова — це когнітивна функція. Коли ми кажемо: «Я знаю українську», «Я знаю англійську», «Я знаю польську», — у нашому мозку сформована певна мережа нейронів, що забезпечують функціонування цієї мови. Важливо, що ці мережі не хаотичні, а мають певну структуру, і сьогоднішня наука вже здійснила чималий прогрес у розумінні, як вони працюють і як можна на них впливати.
Спробую пояснити на дуже простому прикладі. Я бачу ручку й олівець. Мені потрібно розрізнити, чому це ручка, а це олівець. І коли в моєму мозку відбувається цей вибір — «ручка», а не інше слово, коли формується правильне слово, речення, лінгвістична інформація — це мова.
Коли ця лінгвістична інформація вже готова і я хочу усно її донести, починається процес моторного мовлення. Мозок посилає сигнали артикуляційному апарату, м’язи мають скоординовано працювати, щоб я сказала саме «ручка». Це вже мовлення.
Саме тому наша галузь називається «терапія мови і мовлення». Це два великі паралельні домени, і не можна сказати, що один із них важливіший.
Але сьогодні професія не обмежується навіть мовою та мовленням. Є ще комунікація — те, як люди взаємодіють.
Людина може мати порушення мови чи мовлення, але при цьому все одно може комунікувати. Ми говоримо: відсутність мови не означає відсутність повідомлення. Навіть якщо дитина не може сказати слово або артикулювати його, вона все одно може комунікувати, тому що комунікація — це взаємодія. Але для уможливлення такої взаємодії потрібно залучати осіб із середовища дитини і навчати їх відповідного способу комунікації з нею. Тому коли кажуть: «Дитина не говорить», не можна змішувати все в один «вінегрет». Потрібно чітко розмежувати, яка саме проблема не дає дитині говорити: мова, мовлення, комунікація чи щось інше.
І якщо ми розуміємо механізм, тоді стає зрозуміло, чому, наприклад, масаж язика не може сформувати правильний лексичний запас у дитини, яка має особливості нейророзвитку мови. Або ж чому недоречно «вчити мову», якщо у дитини розлади прагматики комунікації.
Ще один дуже поширений міф — потрібно почекати до трьох-чотирьох років, і дитина сама заговорить.
Насправді мова починає формуватися не після, а ще до народження. Уже під час вагітності, приблизно в третьому триместрі, починаються процеси, пов’язані зі сприйняттям мови. Дитина чує голос мами, може відрізняти його від інших голосів, чує близькі голоси, музику.
Тому коли дитина починає говорити, це не початок формування мови. Це завершення першого великого етапу її формування.
До кінця першого року відбуваються важливі етапи формування артикуляційної системи рідної мови, а приблизно до п’яти-шести років формується її основне мовне ядро. Тому чекати до трьох-чотирьох років, щоб почати звертати увагу на розвиток мови, — це дуже пізно.
Є ще один міф, особливо актуальний сьогодні для українських родин, які живуть у різних країнах: спочатку дитина повинна почати говорити однією мовою, а вже потім їй можна давати іншу, бо дві мови нібито затримують розвиток.
Це неправда. Формування двох мов паралельно саме по собі не означає затримки розвитку, а навпаки. Дитина може почати говорити усно дещо пізніше, тому що її мозок обробляє більший і складніший обсяг інформації. Але те, що вона заговорила пізніше, не означає автоматично, що в неї є затримка розвитку.
У її мозку фактично формуються мережі для забезпечення функціонування двох мов. Звичайно, це більше навантаження і може потребувати більше часу. Інший екстрим — намагатися одночасно навантажити маленьку дитину трьома, п’ятьма чи десятьма мовами. Це вже може бути для неї складно, але, знову-таки, це не означає затримки розвитку.
Є ще один дуже важливий міф — нібито використання альтернативної та додаткової комунікації сповільнює розвиток мови або заважає дитині заговорити. Йдеться про різні способи, які допомагають людині комунікувати, коли усне мовлення для неї недоступне або обмежене. Це можуть бути жести, зображення, піктограми, кнопки, а також різні цифрові засоби.
І твердження, що їх використання заважає розвитку мови, — неправда. Навпаки, альтернативні засоби комунікації можуть сприяти її розвитку. Однак тут є інша незручна проблема. Для користування АДК люди із середовища повинні їх використовувати також, адже дитина не може спілкуватись сама з собою, використовуючи ці інструменти. А більшість осіб із середовища не готові цього робити.
Дитина може просто повторювати за вами слова і при цьому не розуміти, що саме повторює. А засоби альтернативної комунікації дозволяють сформувати перший етап комунікативної взаємодії: спільну увагу, взаємодію, залученість, активність дитини, намір щось повідомити.
Дитина має брати активну участь, взаємодіяти з іншими людьми, бути соціальною. Вона має знати, як попросити, як сказати «ні» або «так», як зробити вибір і донести його іншій людині. Натомість особи із середовища мають знати, як комунікувати з нею, бо комунікація можлива без мови, але неможлива без людей із середовища.
Є діти, які фізично або фізіологічно не можуть комунікувати усно так, як це робимо ми. Для них засоби альтернативної комунікації — це спосіб зберегти соціальну залученість. Інакше дитина може опинитися в соціальній ізоляції, а тоді вона не зможе повноцінно навчатися, взаємодіяти і розвиватися.
Тому альтернативна комунікація — це не ворог. Це друг. Я б навіть сказала, що це своєрідна перша невідкладна допомога в комунікації. Спочатку ми даємо людині можливість комунікувати і взаємодіяти вже зараз, а далі працюємо над іншими можливостями.
І ще один міф — якщо дитина не говорить, працювати потрібно лише з дитиною.Це теж неправильно. Для комунікації потрібне залучення інших людей. Недостатньо сфокусувати всю увагу лише на дитині й чекати, поки вона заговорить. Потрібно зробити комунікацію доступною для неї вже і зараз.
І тут велика роль та відповідальність лежить на так званих комунікативних партнерах — людях, які перебувають у середовищі дитини. Це батьки, однолітки, вихователь у дитячому садку. Якщо в групі є дитина з порушенням комунікації, важливо організувати середовище так, щоб інші діти також могли з нею взаємодіяти.
Тобто ми маємо формувати комунікативно доступне середовище. Я часто пояснюю це так: якщо при фізичних порушеннях інклюзія — це пандус, то при порушенні комунікації інклюзія — це і ми з вами. Це середовище людини.
Якою б ефективною, якісною і професійною не була терапія, якщо люди в середовищі дитини не будуть із нею комунікувати, ця терапія ніколи не буде достатньо ефективною.
Коли я працювала з пацієнтами, я завжди умовно ділила роботу на три рівноцінні частини. Одна третина — це фахівець. Якщо фахівець працює неякісно, результату не буде. Друга третина — сама людина: наскільки вона залучена, мотивована, чи працює вона в цьому процесі. І третя, така сама важлива частина — її середовище: родина, близькі, друзі, а у випадку дитини — батьки, вихователі, однолітки.
Якщо складається цей «пиріг» із трьох частин, тоді ми можемо говорити про ефективну комунікацію і взаємодію. А якщо працює лише фахівець, а всі інші просто чекають результату, це не буде ефективною терапією.
Тому потрібно оцінювати і комунікативне середовище: як батьки спілкуються з дитиною, як із нею взаємодіє вихователь, як у дитячому садку організована комунікація з однолітками, які обмеження заважають їй бути залученою в соціальне життя.
Ми маємо говорити з дитиною в доступній для неї формі вже і зараз. Маємо вміти опуститися на рівень її розвитку і можливостей комунікувати, щоб вона могла зростати разом із нами.
Ви згадали затримку розвитку та розлад розвитку мови. У чому між ними різниця? І чи справді сьогодні дітей із такими труднощами стає більше?
У нас справді є тенденція говорити, що зараз збільшується кількість дітей, у яких є затримка або розлади розвитку мови. Але тут я насамперед розділила б затримку і розлад.
Розлад розвитку мови — це коли є особливості нейророзвитку, які призводять до атипового формування мови чи її елементів. А затримка розвитку — це коли мова дитини формується як і в інших, але повільніше. Тобто певних компетентностей у користуванні мовою вона набуває пізніше, ніж її однолітки.
І тут є важлива проблема: в Україні дуже складно, а фактично неможливо об’єктивно говорити про тенденцію за останні десять років — окрім експертних спостережень. У нас немає стандартизованих корпусів віку опанування мови, а відповідно і бази стандартизованих тестів та обстежень дітей, яка дозволила б чітко ідентифікувати, де норма, а де патологія, а потім порівнювати ці дані протягом років.
Є фахівці, які пройшли додаткове навчання і використовують певні шкали. Є перекладені тести, окремі інструменти, які застосовуються, наприклад, при РАС чи інших станах. Але немає системної бази саме з точки зору терапії мови і мовлення.
Для нашої магістерської програми ми закупили багато інструментів оцінювання для педіатрії, для різних вікових категорій. Але навіть якщо я хочу об’єктивно сказати, чи має дитина у три-чотири роки затримку розвитку мови або розлад розвитку мови, нам потрібно запускати серію досліджень, починаючи з укладання відповідних корпусів, з яких ми можемо отримати інформацію, у якому віці діти опановують ті чи інші слова.
В Україні такого повноцінного корпусу немає. Тому ми можемо говорити про власні спостереження, а це призводить до частого трактування затримки розвитку мови із розладом розвитку мови. Адже коли немає достатнього обстеження, дуже легко сплутати затримку розвитку мови і розлад розвитку мови.
Сьогодні українські діти ростуть в умовах війни, постійного стресу, тривог, переїздів, а іноді й вимушеної зміни мовного середовища. Як усе це може впливати на розвиток мови, мовлення та комунікації дитини?
Стрес може впливати на розвиток дитини. Якщо дитина перебуває в постійному стресі, це може призводити, наприклад, до затримки розвитку мови.
Можуть виникати й інші труднощі: порушення харчування, ковтання, функціональні порушення мовлення — наприклад, заїкання, пов’язане з певною стресовою ситуацією. Може бути мутизм, коли дитина внаслідок психологічних причин перестає говорити в окремих ситуаціях або середовищах.
Тобто стрес може мати різні прояви. І тут важливо пам’ятати, що безпека дитини повинна бути одним із пріоритетів.
В умовах стресу дорослі самі часто виснажені, і тоді дуже легко дати дитині телефон чи увімкнути мультфільм, щоб вона була зайнята. Але з точки зору розвитку важливо максимально зменшувати вплив постійного стресу і підтримувати живу активну взаємодію з дитиною.
Ви вже кілька разів згадували телефони. Наскільки гаджети насправді впливають на розвиток мови, мовлення та комунікації дошкільнят?
Я вважаю, що для дошкільнят телефон — це зло. Звичайно, сьогодні ми не можемо повністю виключити технології з життя. Ми живемо у світі технологій, і дитина все одно буде з ними взаємодіяти. Питання в іншому: що дитина робить із цим гаджетом і наскільки вона при цьому залишається активною.
Сьогодні ми бачимо, що навіть країни, які активно впроваджували цифровізацію в освіті, переглядають свої підходи.
Наприклад, у Швеції цифрові інструменти більше не є обов’язковими в шкільній освіті. Для найменших дітей акцент повертається до аналогових засобів — книжок, читання, гри, рухової активності, а використання цифрових інструментів суттєво обмежується. У Німеччині також є рекомендації суттєво обмежувати екранний час маленьких дітей.
І для мене тут важлива сама тенденція: ми починаємо розуміти, що цифровізація не повинна автоматично означати, що дитина якомога раніше і якомога більше часу проводить перед екраном. Проблема телефона чи планшета в тому, що дуже часто дитина стає пасивним споживачем інформації. Вона дивиться мультфільм або відео, отримує величезну кількість візуальної та аудіальної інформації, але сама при цьому нічого не робить.
А розвиток відбувається через активність та залученість. Я завжди наводжу дуже простий приклад. Ви можете сто разів подивитися відео про те, як спекти торт. Але якщо ви ніколи самі не спробуєте його спекти, ви не навчитеся пекти торт.
Так само і з мовою та комунікацією. Дитина може дивитися мультфільм, у якому дуже багато говорять. Але це не означає, що вона сама в цей момент вчиться комунікувати. Для комунікації потрібна взаємодія: хтось щось сказав — дитина відреагувала; вона щось сказала або показала — інша людина відповіла; вона зробила вибір, поставила запитання, не погодилася, попросила, привернула увагу. Саме в цьому процесі формується комунікація.
Тому для мене ключове питання не лише в тому, скільки часу дитина дивиться на екран, а й у тому, що екран замінив у її житті. Якщо він замінив розмову з мамою, спільну гру, прогулянку, взаємодію з іншими дітьми, активне дослідження світу — тоді це вже проблема.
Тобто проблема не стільки в самій технології, скільки в пасивності дитини?
Так. Технологія сама по собі може бути дуже корисною. Ми говорили про альтернативну комунікацію, про цифрові інструменти, які дозволяють людині комунікувати.
Питання в тому, для чого ми використовуємо технологію. Якщо вона допомагає дитині бути активною, взаємодіяти, виконувати завдання, робити вибір, комунікувати — це одна ситуація. Якщо робить її пасивним споживачем контенту — зовсім інша.
Дитина має бути активним учасником комунікації.
Яку роль у цьому процесі відіграє дитячий садок і безпосередньо вихователь?
Величезну. Я б сказала, що дитячий садок має декілька дуже важливих функцій.
Перша — активний розвиток дитини. Дитина не повинна бути пасивною. Вона має щось робити, взаємодіяти, досліджувати. Я взагалі вважаю, що пасивність дитини — це найбільший ворог її розвитку. Дитина має бути активною фізично, комунікативно, когнітивно. Вона має бути включена в те, що відбувається навколо неї.
Друга надзвичайно важлива функція дитячого садка — соціалізація. У родині дитина комунікує переважно з дорослими і близькими людьми. А дитячий садок дає їй можливість взаємодіяти з її ровесниками. І це зовсім інший тип комунікації.
Дитині потрібно навчитися попросити, домовитися, сказати «ні», попросити про допомогу, пояснити, чого вона хоче, іноді — почекати. Вона може хотіти ту саму іграшку, яку хоче інша дитина, і їй потрібно якось вирішити цю ситуацію. Це величезна кількість комунікативних ситуацій, які неможливо повністю відтворити вдома.
І третя функція — інтелектуальний та когнітивний розвиток. Тобто дитячий садок — це не просто місце, де дитина перебуває, поки батьки працюють. Це середовище, в якому вона має отримувати можливості для активного розвитку, взаємодії, комунікації та пізнання. І вихователь тут відіграє центральну роль, тому що саме він значною мірою організовує це середовище.
А які практики вихователь може використовувати щодня, щоб підтримувати розвиток мови та комунікації дітей?
Якщо говорити саме з точки зору терапії мови і мовлення, для мене основний принцип дуже простий: дитина має бути активним учасником процесу. Це може бути моторна, вербальна або когнітивна активність. Не настільки важливо, яку саме вправу ми назвемо. Важливо, щоб дитина не сиділа і просто пасивно слухала дорослого.
Наприклад, якщо вихователь читає книжку, дитина може не просто слухати. Їй можна поставити запитання, попросити щось показати, запропонувати передбачити, що буде далі, обговорити героя, дати можливість висловити свою думку. Тобто будь-яку діяльність можна організувати так, щоб дитина була включена у взаємодію. І це, мабуть, головний принцип: не перетворювати дитину на пасивного отримувача інформації, а створювати умови, у яких вона сама діє, реагує і взаємодіє.
Давайте поговоримо про штучний інтелект. Чи бачите ви його потенціал у сфері терапії мови і мовлення зараз? Які можливості він відкриває? Які ризики може створювати?
Є і позитивні, і негативні впливи. Позитивний — це коли ми розумно використовуємо штучний інтелект, наприклад, для генерування стимулів для терапії. Можна генерувати зображення — це може бути швидко і дешево. Можна дати певне завдання: згенерувати набір речень або слів. Безумовно, що будь-який матеріал, генерований штучним інтелектом, потрібно обов’язково перевірити і скоригувати. Відповідно, якщо штучний інтелект використовує фахівець, який чітко розуміє, що саме йому потрібно, і таким чином може накопичити певний тип стимулів, завдань чи матеріалів для роботи, — тоді це позитивний вплив.
Якщо ж ми використовуємо штучний інтелект як джерело інформації, тут уже є певна небезпека. Він генерує інформацію на основі великої кількості джерел, але не завжди здатний відрізнити якісну інформацію від неякісної. І, звичайно, ми не можемо використовувати штучний інтелект як керівництво в тому, як розвивати конкретно мою дитину.
Зараз люди часто питають у ChatGPT: що робити в цій ситуації, що робити в іншій? Але в цьому сенсі штучний інтелект не може бути тим помічником, на якого ми повністю покладаємося. Він може робити досить серйозні помилки і завести нас зовсім не туди. Тому якщо ми використовуємо його як інструмент у руках фахівця, який розуміє, що робить, — це одна історія. Якщо ж як джерело готових рішень щодо розвитку конкретної дитини — це вже ризик.
Чи можливо сьогодні тренувати мовлення за допомогою мобільних застосунків або цифрових платформ? Чи стикалися ви з такими рішеннями у своїй практиці?
Ми з вами більше говоримо про формування мови чи мовлення, але є ще діти, які фізіологічно не можуть опанувати усне мовлення на тому рівні, на якому користуємося ним ми. У таких випадках залучаються засоби альтернативної та додаткової комунікації. І тут, безумовно, технології мають величезне значення, тому що вони стають безпосередньо інструментом комунікації.
Наприклад, разом із програмістами Harmonic Advance ми розробили цифрову платформу ViTA для терапії розладу мови (афазії). Платформа дозволяє активно виконувати певні терапевтичні завдання.
Коли ми говоримо про терапію, один з основних принципів функціональної терапії — багаторазове повторення однотипних завдань. Коли ми чітко знаємо, яке саме завдання потрібне конкретній дитині чи дорослому, важливим стає його багаторазове повторення. Організувати таку інтенсивну терапію лише через постійні візити до фахівця може бути дорого. А якісні терапевтичні платформи та застосунки дозволяють частину цієї роботи виконувати вдома — так само системно, але економічно доступніше.
Технології також відкривають великі можливості безпосередньо для комунікації. Наприклад, в Україні ГО «Говори!» активно розвиває напрям альтернативної та додаткової комунікації та проводить навчання для різних груп, у тому числі педагогів. Наприклад, у них є застосунок «Я кажу».
Людина, яка не може говорити усно, може набрати або заздалегідь підготувати повідомлення, а застосунок його озвучить.
Є також TippyTalk — застосунок альтернативної комунікації, у якому людина може формувати повідомлення за допомогою зображень і піктограм. Сформоване повідомлення можна озвучити або передати іншій людині.
Ще один чудовий приклад — айтрекер (eye tracker), тобто технологія відстеження погляду. Камера фіксує рух очей, і людина може обирати поглядом потрібні символи чи варіанти відповіді на екрані — наприклад, «так», «ні» або певне зображення.
Це особливо важливо для людей із тяжкими фізичними порушеннями, зокрема для деяких дітей із церебральним паралічем, які можуть не мати можливості користуватися усним мовленням або рухами так, як це робимо ми.
Якщо такі технології правильно і вчасно інтегрувати в комунікацію, вони можуть кардинально змінити можливості людини — дати їй змогу навчатися, взаємодіяти з іншими, бути соціально залученою і надалі реалізовувати себе.
Тому в такому контексті гаджети, безумовно, корисні. Але якщо ми говоримо про мультфільми і постійне сидіння дитини в телефоні — це вже зовсім інша історія і зовсім інший вплив.
Тобто гаджети, платформи та мобільні застосунки можна використовувати як інструмент, який допомагає дитині, яка цього потребує. А якщо такої потреби немає, їх використання варто контролювати, щоб дитина залишалася відкритою до комунікації, активною і менше часу проводила з гаджетами?
Так. І тут важливо розуміти різницю між технологією, яка заміщує активність дитини, і технологією, яка дає їй можливість бути активною та комунікувати. Для дітей, які фізично чи фізіологічно не можуть комунікувати звичним для нас способом, засоби альтернативної комунікації можуть бути найкращим способом зберегти їхню соціальну залученість. Інакше дитина може опинитися в соціальній ізоляції, а це впливає і на можливості навчатися, і на розвиток, і на взаємодію з іншими людьми.
Тому технологія тут не забирає комунікацію. Вона робить комунікацію можливою.
Якщо батьки помічають певні труднощі у розвитку мови, мовлення чи комунікації дитини, чи можуть вони звернутися безпосередньо до Українського товариства терапії мови і мовлення? Чи допомагаєте ви знайти фахівця?
Ми громадська організація, у якій об’єднані фахівці, які працюють у різних закладах. Не всі члени Товариства сьогодні є сертифікованими терапевтами мови і мовлення, адже процес становлення професії в Україні лише розпочався.
Коли до нас звертаються батьки або дорослі, яким потрібна допомога, ми можемо поширити запит усередині Товариства і дізнатися, хто з фахівців має можливість допомогти. Іноді важливе місце проживання людини, іноді шукають конкретний заклад, де можна отримати послуги в межах реабілітації. Тому ми передаємо інформацію нашим фахівцям і, якщо хтось має можливість працювати з такою дитиною чи дорослим, допомагаємо знайти відповідний варіант.
І на завершення нашої професійної розмови: що б ви хотіли сказати батькам, які зіткнулися з певними труднощами у розвитку своєї дитини?
Дитина має право бути щасливою, а для цього вона має відчувати безпеку та опору і бути почутою..
І якими б не були порушення у цієї дитини, вона може бути щасливою. Це не залежить від рівня функціонування її мови чи мовлення. Це залежить від того, як ми організуємо середовище навколо неї.
І це, мабуть, основна місія та відповідальність батьків — зробити все, щоб дитина була щасливою.
🎭 За лаштунками професії
Наприкінці кожного інтерв’ю ми ставимо нашим героям кілька особистих запитань, що відкривають їх по-новому — поза професійною діяльністю.
Яка ваша улюблена дитяча книга — і чому?
Мені подобаються казки, у яких є мораль. Наприклад, у братів Грімм є казка про рибалку, яка мені дуже подобається. Мені здається, це історія, яку можуть читати і діти, і дорослі.
Для мене вона про те, що кожному з нас дається шанс, але важливо ним не зловживати, а правильно скористатися. Якщо в житті є шанс — треба використовувати його по максимуму.
Яку пораду ви дали б собі молодшій?
Більше часу приділяти собі. Ловити момент і насолоджуватися ним.
Що могло б здивувати наших читачів про вас поза професійною діяльністю?
У мене є фобія до глибини, тому я записалась на навчання на підводне плавання. Навчання я пройшла і навіть змогла насолодитись підводним життям Тихого океану на берегах Сіднея.
