Чи може кілька хвилин спільного читання щодня вплинути на майбутнє дитини? На думку Артема Біденка — так.
Він переконаний, що читання — це значно більше, ніж спосіб провести дозвілля. Це навичка, яка формує мовлення, мислення, критичне сприйняття світу та здатність навчатися протягом усього життя. І саме читання вголос — одна з найважливіших звичок, яку дорослі можуть подарувати дитині ще в дошкільному віці.
Артем Біденко — голова Правління Української асоціації видавців та книгорозповсюджувачів, громадський діяч, експерт із комунікацій та колишній державний секретар Міністерства культури та інформаційної політики України. Сьогодні разом з асоціацією він працює над популяризацією читання, підтримкою видавничої галузі та розвитком культури читання в Україні.
У цьому інтерв'ю ми поговорили про те, чому читання залишається фундаментальною навичкою навіть у цифрову епоху, як війна вплинула на дитяче книговидання, яку роль відіграють педагоги й батьки у формуванні читацьких звичок та чому саме регулярне читання дітям уголос може стати однією з найважливіших інвестицій у їхнє майбутнє.
Пане Артеме, ви працювали в державному управлінні, медіа, комунікаціях та культурній політиці. Що особисто для вас робить книжкову сферу важливою саме зараз?
Я би не виділяв саме зараз як якийсь особливий період для книжкової сфери. У мене тут досить академічне ставлення: читання, формування мовлення на письмі, семіотика загалом — дуже важливі для людської цивілізації та розвитку людини.
Читання є елементом, який робить людину людиною. Воно дає можливість відрізняти одні соціуми від інших, фіксувати досвід, передавати його. Це універсальний інструмент. Приблизно як колесо дозволяє нам переміщатися з точки А в точку Б, так читання дозволяє накопичувати певний досвід, зберігати його, передавати і, відповідно, рухати цивілізацію вперед.
Читання є основою ноосфери, якщо говорити мовою Вернадського.
Ми потроху переходимо в епоху, коли читання перестає бути паперовим і стає більше цифровим. Навіть книжки вже стали цифровими — електронними. Тому я прихильник того, щоб ми відходили від поняття читання паперових книжок до поняття читання взагалі, грамотності взагалі, вміння оперувати словами, реченнями та сенсами.
Книжки як книжки — це певний етап у розвитку людства від появи друкарського верстата до сьогодні. Але читання загалом — це навичка, яка робить людину людиною, дозволяє їй ставати кращою та передавати все набуте далі.
Ви очолили Правління Української асоціації видавців та книгорозповсюджувачів у непростий час. Які стратегічні пріоритети асоціації сьогодні?
Популяризація читання є ключовим стратегічним пріоритетом Української асоціації видавців та книгорозповсюджувачів. Але цей напрямок складається з багатьох елементів.
Сюди входить підтримка ініціатив індустрії, тобто підтримка галузі та видавничих бізнесів, розвиток культури читання в суспільстві, реалізація культурних ініціатив, підтримка бібліотек, переселенців і дітей.
Усе це обертається навколо популяризації читання як культурного феномену.
Ми є галузевою асоціацією, тобто структурою, яка представляє та відстоює інтереси видавничої сфери. Тому інструменти обираємо відповідно до наших можливостей: це робота з медіа, інформаційні кампанії, взаємодія з чиновниками та державними службовцями, публічні виступи й адвокація інтересів галузі.
Якщо говорити про доступ дітей до якісної книги, які виклики залишаються найактуальнішими для України?
Ключовий виклик — це війна і те, що дуже багато дітей виїхали з України.
У 2022 році книжковий ринок, за різними оцінками, впав на 70–80% і відновлюється надзвичайно повільно. Багато дітей сьогодні навчаються за кордоном, а коли аудиторія скорочується навіть наполовину, автоматично зменшуються наклади та виробничі можливості.
На це накладаються й інші наслідки війни: брак кадрів, обстріли, порушення логістики. Усе це дуже сильно б'є по галузі, зокрема по дитячій літературі.
Дитяча книжка — особлива. Її не можна просто надрукувати чорним по білому. Тут важлива сама історія, ілюстрації, якість виконання, візуальне оформлення, тактильність. Це складніший, дорожчий і відповідальніший продукт.
Коли аудиторія зменшується, створювати такі книжки стає ще важче — бракує як фінансових ресурсів, так і достатнього ринку. Тому я б сказав, що головний і фактично єдиний виклик сьогодні — це війна. Інші проблеми існують, але ставити їх поруч із цим викликом я б не став.
Які тенденції ви сьогодні спостерігаєте в українському дитячому книговиданні? Чи змінилися запити дітей, батьків і педагогів за останні роки?
Я не бачу якихось принципово нових тенденцій, окрім очевидного впливу війни.
Зокрема, з'явився цілий піджанр дитячої літератури, пов'язаної з війною: книжки про переселенців, дітей, чиї батьки перебувають на фронті, про втрату дому, евакуацію, тварин, які тікають від війни.
Жанрово якихось кардинальних змін я не бачу. Це характерно не лише для дитячої літератури, а й для книжкового ринку загалом.
Звичайно, цифровізація впливає на читання, але цей процес триває вже давно. Я б не сказав, що це тенденція останніх трьох-п'яти років. Насправді їй уже 10–15 років. Від часу останнього великого сплеску зацікавлення дітей паперовими книжками, який багато хто пов'язує з епохою «Гаррі Поттера», вплив цифрових платформ лише посилюється.
Що сьогодні може зробити видавнича спільнота для підтримки розвитку мовлення, читацької грамотності та культури читання серед дітей?
Якщо говорити саме про галузь, то її головна відповідальність — це якість.
Завдання видавців — створювати якісні книжки, незалежно від того, чи вони паперові, чи електронні.
Звичайно, можна говорити про розвиток аудіокнижок, інтерактивних форматів, гейміфікацію читання. І все це вже відбувається. Але, на мою думку, це не головне завдання галузі.
Видавнича сфера — це все ж бізнес. Її завдання — придбати права, якісно реалізувати продукт і донести його до читача.
А питання розвитку культури читання, популяризації певних форматів і освітніх практик — це вже сфера відповідальності освітян, громадських організацій, профільних державних інституцій. Видавнича галузь у цьому випадку виступає важливим інструментом, але не єдиним рушієм процесу.
Які практики популяризації читання серед дошкільнят Ви вважаєте найбільш ефективними сьогодні?
Читання вголос. Коли батьки, вихователі, няні чи старші діти регулярно читають дитині. Тут дуже важлива періодичність і певний ритуал. Наприклад, читання перед сном або під час спеціально відведеного часу впродовж дня.
Також важливо, щоб книжка була постійно присутня у світі дитини. Умовно кажучи, якщо діти розглядають розмальовки, то там зайчик з їжачком читають книжку. Якщо рахують грибочки на математиці, то це можуть бути грибочки з історії про того самого зайчика. Коли книжка присутня як візуальний об’єкт, вона стає частиною світосприйняття дитини.
Для дитини це природно: книжка є всюди, вона є частиною життя. А далі вже все залежить від особистих вподобань. Комусь подобається читати і він починає читати самостійно. Комусь — ні. Але створити для цього природне середовище ми можемо.
Як, на вашу думку, має виглядати ефективна співпраця між видавцями, педагогами та батьками у формуванні читацьких звичок дітей?
Має бути повна взаємодія між усіма учасниками процесу.
Від батьків і педагогів повинні надходити запити, а видавнича галузь має чути ці запити й реалізовувати їх у вигляді книжок, історій та форматів, які будуть цікавими для дітей.
Безперечно, мають існувати спільні майданчики для обговорення — умовні книжкові клуби чи професійні спільноти, де присутні всі учасники цього процесу. Адже це гуманітарне питання, яке неможливо вирішувати окремо одне від одного.
Ви багато років працювали у сфері суспільних комунікацій. Чи потрібно сьогодні популяризувати читання так само системно, як спорт, здоровий спосіб життя або безпеку дорожнього руху?
Так, безумовно.
Особливо в Україні. З одного боку, ми маємо складну ситуацію в освіті — і дошкільній, і шкільній. З іншого боку, нам не вистачає дітей та молоді, які цікавляться наукою, займаються дослідженнями, готові заглиблюватися у складні питання.
Читання безпосередньо впливає на це. Якщо ми хочемо розвивати інженерію, оборонні технології, автономні системи чи будь-які високотехнологічні галузі, то починати потрібно саме з грамотності.
Адже читання — це не просто вміння скласти літери у слова. Це розуміння прочитаного, здатність переказати інформацію, правильно її інтерпретувати та застосувати на практиці.
Для українців це важливо як з точки зору розвитку, так і з точки зору виживання. Тому популяризація читання має бути на тому ж рівні, що й популяризація спорту, фізичної активності чи здорового способу життя.
Чи справді книга сьогодні конкурує з гаджетами, чи ми помилково протиставляємо ці два світи?
Більшість людей є візуалами, тобто їм простіше сприймати інформацію очима. Саме тому аудіокнижки, хоча й активно розвиваються, усе ж займають відносно невелику частку ринку.
Люди звикли отримувати інформацію або через візуальні образи — телебачення, кіно, відео, — або через текст.
Тому я вважаю, що головний конкурент традиційного читання книжок — це не гаджети самі по собі, а соціальні мережі. Саме там ми сьогодні проводимо багато часу за читанням: у Facebook, X (Twitter), Threads, Instagram чи інших платформах.
Тобто конкуренція відбувається не між книжкою і гаджетом, а між різними форматами споживання тексту.
Що ж до аудіокнижок, то вони не є конкурентом книжці. Це просто інший спосіб сприйняття інформації, який для частини людей є більш комфортним.
Якби у вас була можливість запропонувати одну національну ініціативу для розвитку дитячого читання в Україні, якою б вона була?
Мені дуже подобається ініціатива «Читати дітям вголос». Я давно про неї говорю і вважаю, що саме її варто популяризувати на національному рівні.
Коли батько чи мама регулярно читають дитині перед сном, це корисно одразу на кількох рівнях. Це зміцнює родинний зв’язок, створює простір для спілкування, допомагає дитині емоційно та когнітивно розвиватися.
Мене часто засмучує, що багато людей говорять про сімейні цінності, але при цьому не знаходять часу на прості речі: поговорити з дитиною, запитати, як минув її день, що її потішило або засмутило, почитати разом книжку.
Насправді саме такі щоденні практики формують здорові стосунки в родині та водночас розвивають дитину.
Ця ініціатива свого часу прийшла до Польщі зі Сполучених Штатів Америки, і мені здається, що в Україні її поки що бракує. Як асоціація ми плануємо підтримувати та популяризувати цю ідею. А я особисто намагаюся говорити про це якнайчастіше.
Яким ви бачите майбутнє української дитячої книги через 10 років і що кожен із нас може зробити вже сьогодні, щоб це майбутнє стало реальністю?
В Україні дуже хороші видавництва. Справді хороші. Недарма наші автори, ілюстратори та видавці регулярно отримують міжнародні нагороди.
Це одна з тих сфер, якими Україна може пишатися. Так само, як ми сьогодні пишаємося технологічними досягненнями чи успіхами оборонної галузі, ми маємо пишатися й українським книговиданням.
Рівень багатьох українських дитячих книжок сьогодні є справді міжнародним. Ми можемо пишатися такими видавництвами, як А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, Ранок та багатьма іншими. Це якісний міжнародний рівень. В українській книгарні можна знайти дитячі книжки, які не поступаються найкращим світовим зразкам.
Я думаю, що глобалізація так чи інакше впливатиме на цей ринок. Можливо, великі міжнародні корпорації будуть активніше заходити в галузь, а українські ілюстратори, дизайнери та автори дедалі більше працюватимуть на міжнародну аудиторію.
Втім, можливий і інший сценарій — посилення підтримки національного виробника, як це відбувається сьогодні в деяких європейських країнах. Тоді українські видавництва й надалі домінуватимуть на внутрішньому ринку.
Який із цих сценаріїв реалізується, сьогодні сказати складно. Але я переконаний, що українська дитяча книга має дуже сильні позиції та великий потенціал для розвитку.
Водночас самі видавництва мають різне бачення свого розвитку. Хтось прагне виходу на міжнародні ринки та масштабування, хтось, навпаки, хоче залишатися незалежним і розвивати власний бренд в Україні. Тому єдиного сценарію для всієї галузі сьогодні немає.
🎭 За лаштунками професії
Наприкінці кожного інтерв’ю ми ставимо нашим героям кілька особистих запитань, що відкривають їх по-новому — поза професійною діяльністю.
Яка ваша улюблена дитяча книга і чому?
Однієї книги точно не було.
Я багато разів читав і перечитував твори Всеволода Нестайка — і «Тореадорів з Васюківки», і «Країну Сонячних Зайчиків». Потім читав їх уже своїм дітям, а деякі книжки досі маємо вдома навіть у двох примірниках.
У різному віці були різні улюблені книжки. Дуже любив Туве Янссон і її історії про мумі-тролів. Згадую також пригодницькі романи, зокрема «Айвенго» Вальтера Скотта, книжки Миколи Турблаїні, твори про полярні експедиції.
Є й книжки, які особливо запам’яталися, хоча сьогодні я вже не можу пригадати ні автора, ні навіть точної назви. Але пам’ятаю відчуття, яке вони залишили після себе.
До речі, у мене досі зберігається українське видання «Гобіта», куплене ще за радянських часів. Я прочитав його дитиною, ще не знаючи, що це початок великої історії. А вже значно пізніше, після знайомства з «Володарем перснів», знайшов цю книжку вдома і подумав: «Оце так. Виявляється, я читав Толкіна ще в дитинстві».
Яку пораду ви б дали собі молодшому?
Напевно, сказав би: все буде добре, продовжуй робити те, що робиш.
У мене немає відчуття, що я хотів би щось кардинально змінити або чогось уникнути. Тому головна порада — не хвилюватися зайвий раз і рухатися вперед. Усе вийде.
Що могло б здивувати наших читачів про вас?
Мабуть, те, що я давно і багато пишу під псевдонімом. І хай це залишається таємницею..
