«Дітей потрібно навчити не лише знати, а й любити навчатися», — переконана Інна Кузнєцова.
Понад 23 роки Інна Кузнєцова присвятила освіті. За цей час вона пройшла шлях від педагога державного дитячого садка до засновниці Центру сучасного розвитку дітей «Геніальні діти» у Києві, створила власну систему навчання, пережила вимушений переїзд через війну, відкрила нові освітні простори та продовжує будувати середовище, у центрі якого — дитина.
У цій розмові ми говоримо не лише про бізнес чи управління командою. Ми говоримо про сучасних дітей, нейропсихологію, роль батьків, виклики цифрового світу, штучний інтелект, любов до навчання та про те, чому майбутнє освіти починається з небайдужих дорослих.
Запрошуємо вас до щирої розмови про освіту, яка не зводиться лише до знань, а допомагає дітям мислити, адаптуватися, любити навчання й упевнено будувати своє майбутнє.
Пані Інно, розкажіть, будь ласка, про свій професійний шлях та з чого починалась ваша історія в освіті.
У сфері освіти я вже понад 23 роки. Якщо чесно, це те, що я вмію робити найкраще. Є жінки, які приходять в освітній бізнес по-різному: комусь не сподобався садочок для власної дитини, хтось побачив певну потребу і вирішив створити свій заклад. У мене все було інакше. Я просто все життя в освіті.
Після коледжу я одразу почала працювати з дітьми. Потім здобула вищу освіту, розвивалася професійно, але весь цей час залишалася в освітній сфері. І ніколи серйозно не думала займатися чимось іншим.
Мене надихають діти. Надихають їхні щирі очі, їхня відкритість. Навіть зараз, коли життя наповнене викликами та відповідальністю, достатньо зайти в садочок, де маленька дитина простягає до тебе ручки, обіймає тебе — і в цей момент думаєш: «Життя вдалося».
Спочатку я понад 11 років працювала у державній системі освіти. Це були державні дитячі садочки, де я пройшла шлях професійного зростання від педагога до виконуючої обов’язки завідувачки. Потім була робота у школі-інтернаті.
Але одного дня життя підштовхнуло мене до великих змін. У той період я переживала особисті зміни — розлучення, переїзд, повне переосмислення свого майбутнього. Саме тоді я вирішила створити власний освітній простір.
Пам’ятаю, як прийшла до центру зайнятості, а мені запропонували спробувати себе в підприємництві. Я пройшла навчання, отримала грантову підтримку, і це стало вирішальним моментом. Тоді я зрозуміла: тепер можу створити саме той освітній простір, який бачу я. Не такий, як диктує система чи бюрократія, а такий, у якому хочеться працювати й розвивати дітей. Так усе і почалося.
Скільки років існує ваш власний освітній бізнес?
Свій шлях в освітньому бізнесі я розпочала наприкінці 2012 року. Тож сьогодні це вже майже 15 років розвитку, пошуків, рішень і великої любові до своєї справи.
Як події останніх років вплинули на ваше життя та розвиток бізнесу?
Найперше — вони дуже мене загартували. І ще я зрозуміла важливу річ: я дуже адаптивна людина. У складні моменти мене завжди підтримували позитивне мислення та внутрішня опора.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, був шок. Думаю, до цього не була готова жодна нормальна людина. Були тривога, невизначеність, евакуація. Ми навіть певний час жили в Чехії. І саме той місяць за кордоном допоміг мені дуже чітко усвідомити: я безмежно люблю Україну. Я люблю подорожувати, люблю бачити світ, але жити й працювати хочу саме тут. Крім того, для мене завжди дуже важливою була сім’я. Вона стоїть на першому місці.
Ще одна річ, яку я відкрила в собі за останні роки, — це сильна інтуїція. Сьогодні вона є моєю внутрішньою опорою. Я навчилася її чути й довіряти їй. Коли ми повернулися в Україну, це було абсолютно інтуїтивне рішення. Усередині було чітке відчуття: ми вдома, і все буде добре. І ми з чоловіком вирішили шукати не проблеми, а можливості.
До війни ваш бізнес працював у Запоріжжі. Як ви прийняли рішення переїхати до Києва?
У Запоріжжі ми ухвалили непросте рішення закрити освітній бізнес. Через близькість до фронту працювати стало надзвичайно складно. Там дуже мало закладів із безпечними укриттями, а безпека дітей для нас завжди була пріоритетом.
Переїзд став великим викликом. Не тому, що потрібно було починати з чистого аркуша — досвід у нас уже був. Найскладніше було вибудувати довіру в новому середовищі, напрацювати репутацію серед батьків і сформувати команду, яка поділятиме наші цінності.
Київ і Київська область — це зовсім інший рівень конкуренції. Тут потрібно постійно доводити свою експертність і якість роботи. Але цікаво, що думки про Київ у нас з’явилися ще до повномасштабного вторгнення. У мене є особливий блокнот, куди я записую свої цілі. І ще задовго до війни я написала там: «Жити в Києві». Тоді ми з чоловіком відчували, що професійно вже виросли зі свого міста і хочемо більшого масштабу. Написала цю ціль, закрила блокнот і забула про неї.
А потім життя саме привело нас сюди. Коли після повернення з Чехії ми перебували в Коломиї та думали, що робити далі, чоловік сказав: «А поїхали до Києва». І я одразу відчула: так, саме цього я хочу.
Так ми й опинилися на Київщині. Спочатку переїхали, адаптувалися, придивлялися до нового середовища. А потім я почала шукати для своєї дитини гуртки та додаткові заняття. Саме тоді народилася нова ідея. Я побачила, що садочків багато, а якісних розвивальних просторів і гуртків значно менше, ніж хотілося б. І тоді сказала чоловікові: «Схоже, нам час відкривати дитячий центр». У цей момент у мені спрацювала не лише підприємиця, а й мама. Я хотіла створити середовище, у якому дітям буде цікаво розвиватися, спілкуватися, навчатися та розкривати свої здібності.
Звісно, потрібно було вибудувати нову систему, сформувати команду та знайти людей, які розділятимуть наші цінності. Але саме тоді я зрозуміла: це не початок з нуля. Це початок нового етапу.
Сьогодні ваша освітня мережа активно розвивається. Розкажіть, будь ласка, про неї детальніше.
Сьогодні «Геніальні діти» — це вже не лише дитячий садок. У нас є ліцей, два садочки та дуже активний напрямок гурткової роботи. Тобто ми працюємо в освіті досить широко й комплексно. І якщо чесно, останні роки ми масштабуємося дуже швидко. Інколи навіть ловлю себе на думці, що не встигаю за темпом подій.
За три роки нам вдалося створити три великі локації. Це приміщення майже по тисячі квадратних метрів кожне. Сьогодні в нашій команді вже близько 60 людей, і ми продовжуємо зростати. Зараз розвивається ліцей, відкриваються нові класи, тому я думаю, що вже найближчим часом команда збільшиться до 70 людей.
Якою сьогодні є ваша команда і як вам вдається об’єднувати людей навколо спільної мети?
Я завжди кажу не «моя команда», а «наша команда». Тому що за цим проєктом стоїмо ми з чоловіком. Ми — сім’я підприємців. Колись у кожного був власний бізнес, а коли почали масштабувати освітній напрямок, зрозуміли, що це вже наша спільна справа. Чоловік завжди мене підтримував — і як чоловік, і як партнер. І фінансово, і стратегічно. Я можу чесно сказати: у той масштаб, у якому ми працюємо зараз, сама я б не пішла.
Для мене дуже важливо робити все якісно. Я не прихильниця підходу, коли спочатку щось запускають будь-якою ціною, а потім намагаються це масштабувати. Навпаки — спочатку має бути якість, система, стабільність, а вже потім розвиток.
Саме тому я завжди кажу, що це наша спільна заслуга, наш спільний масштаб і наша спільна команда. А команда у нас справді особлива. Це дуже талановиті, професійні люди, які щиро розділяють наші цінності — у розвитку дітей, у ставленні до батьків, у клієнтоорієнтованості та якості роботи.
Створити таку команду було непросто. Сьогодні ми працюємо в умовах великого кадрового дефіциту. До того ж наша локація — Петропавлівська Борщагівка. Часто люди навіть не доходять до співбесіди, коли бачать геолокацію вакансії. Для багатьох година дороги в один бік — це вже серйозний аргумент відмовитися.
При цьому ми пропонуємо конкурентні умови: офіційне працевлаштування, достойну заробітну плату, компенсацію проїзду, харчування та багато інших переваг. Але навіть це не завжди вирішує питання.
Тому я особливо ціную тих людей, які сьогодні поруч із нами. У роботі з командою мені дуже допомагає коучинговий підхід. Я маю психологічну освіту і зараз навчаюся коучингу. Для мене коучинг — це про усвідомленість і відповідальність. Коли людина бере відповідальність за своє життя, вона бере відповідальність і за свою роботу, і за результат. Саме таких людей ми й намагаємося залучати до команди.
Що для вас означає створити простір, у який дітям і батькам хочеться повертатися?
Якість — це не випадковість. Якість — це система. У нас дуже чітко вибудувана система навчання команди, стандарти роботи, контроль процесів та увага до деталей. І ця увага до деталей проявляється буквально в усьому.
Наприклад, ми вчимо керівників дивитися на простір очима клієнта. Коли директор іде від зупинки до ліцею, вона має бачити те, що бачить мама чи тато дитини. Десь потрібно додати квіти. Десь прибрати папірець, який приніс вітер. Десь створити більше затишку. Людині має хотітися приходити до нас.
Для мене якість — це не лише навчальна програма. Це атмосфера, у якій перебуває дитина та її родина. Це щира посмішка адміністратора, увага до батьків, відчуття турботи. Наприклад, ми регулярно проводимо «Дні турботи» для батьків. Нещодавно був День мами, і наша адміністраторка власноруч напекла красиві кекси для всіх мам, які приходили того дня.
І найцінніше для мене те, що такі речі вже народжуються не лише від мене. Колись я просто сказала команді: «Давайте створювати більше турботи для батьків». А сьогодні працівники самі пропонують ідеї, придумують нові формати, створюють ці маленькі моменти уваги. Мабуть, саме тоді й розумієш, що команда стала справжнім творцем спільної справи. Коли люди не просто виконують завдання, а починають творити разом із тобою.
Як ви бачите ідеальний перехід дитини від дитячого садочка до школи?
Для мене дуже важливо, щоб цей перехід був м’яким і логічним. Школа має бути природним продовженням дитячого садочка, а не різким стрибком у зовсім іншу реальність.
Я переконана, що дитина має приходити до першого класу не просто з великим багажем знань. Недостатньо просто «напхати» дитину інформацією й відправити до школи. Набагато важливіше, щоб у неї був розвинений пізнавальний інтерес, бажання вчитися та відкривати нове. Дуже важливими є соціальні навички та психологічна готовність до школи.
Мені подобається порівнювати це з колесом. Коли інтелектуальний розвиток і психологічна готовність перебувають у балансі, колесо рівне й рухається легко. Якщо ж одна складова значно випереджає іншу, дитині стає складніше адаптуватися.
Саме тому для мене важливий не лише інтелектуальний розвиток. Я взагалі за сильний інтелект. Сьогодні багато говорять про soft skills, емоційний інтелект, гнучкі навички. І це справді важливо. Але сучасній дитині потрібен баланс: інтелектуальний розвиток, психологічна стійкість, соціальні навички та адаптивність. Саме цей комплекс допоможе їй бути успішною в дорослому житті.
Які навички, на вашу думку, будуть найважливішими для дітей у майбутньому?
Якщо обирати одну навичку, то для мене це адаптивність. Дитина може бути дуже розумною, багато знати, але коли вона стикається з труднощами, а її емоційна стійкість недостатньо сформована, знання перестають працювати.
І навпаки. Коли дитина має хорошу самооцінку, психологічну стійкість і знання, це надзвичайно сильне поєднання. Тоді виростає доросла людина, яка здатна бачити можливості навіть у кризових ситуаціях.
І я можу сказати, що ми побачили результати такого підходу після початку повномасштабної війни. Коли наші вихованці з Запоріжжя роз’їхалися по різних країнах світу, ми почали отримувати відгуки від батьків. Нам писали про те, що діти дуже швидко адаптувалися до нових умов, легко знаходили друзів, швидко опановували мову, включалися в нові колективи. Для мене це був дуже важливий зворотний зв’язок. Тоді я подумала: значить, ми все робимо правильно.
Сьогодні багато говорять про психологічний стан дітей. Які зміни ви спостерігаєте у сучасних дітей?
Зараз дітям так само важко, як і нам, дорослим. Але мені здається, що дорослі часто цього не усвідомлюють. Можливо, це ще тягнеться з нашого виховання. Колись у батьків було головне завдання — нагодувати дитину, одягнути, дати освіту. А от до емоційного стану дітей уваги приділялося значно менше. І ми виросли саме в такій системі.
Сьогодні ж діти дуже чутливі. Вони відчувають усе, що відбувається навколо. Якщо мама тривожиться через обстріли чи новини, дитина також проживає цю тривогу, навіть якщо зовні здається спокійною. Я часто думаю про те, як донести це батькам. Наведу простий приклад із власного життя.
Моїй доньці 11 років, вона навчається у п’ятому класі. Нещодавно їм задали читати «Поліанну». Зазвичай у програмі є адаптовані або скорочені тексти, але цього разу вчителька надіслала посилання на електронну версію книги. Донька майже тиждень намагалася її читати самостійно. Одного вечора вона підійшла до мене вже зі сльозами на очах і сказала:
— Мам, я вже годину сиджу над цією книжкою і не можу її читати. Завтра потрібно відповідати, а я не знаю, що сказати вчительці.
Я відкрила той текст і зрозуміла, в чому проблема. На сторінці постійно вискакувала реклама, банери, якісь повідомлення, посилання. Для дорослого це дрібниця, а для дитини — постійне відволікання уваги. Крім того, сама книга написана мовою, де багато слів і висловів, значення яких сучасна дитина просто не знає.
Ми сіли разом перед сном, відкрили ноутбук і почали читати. Я читала вголос, пояснювала незнайомі слова, контекст, сенси. Потім читала вона, потім знову я. І в якийсь момент донька сказала:
— Мам, ти так класно читаєш, що мені захотілося читати цю книжку далі.
Зараз вона читає «Поліанну» вже самостійно. Але проблема була не в лінощах і не в небажанні вчитися. Їй просто потрібна була допомога дорослого поруч. Саме тому я переконана: жодні сучасні технології, штучний інтелект чи онлайн-ресурси не можуть повністю замінити живу участь батьків.
Дітям потрібна наша увага. Іноді достатньо всього кількох якісних хвилин на день: вранці, після школи чи перед сном. Запитати, як минув день, що засмутило, що вийшло, а де потрібна допомога. Бо це всього лише діти. І їм дуже важливо знати, що поруч є дорослий, який готовий підтримати.
Які підходи до розвитку дітей ви використовуєте у своїй роботі?
Сьогодні існує багато чудових методик розвитку дітей. Монтеcсорі, Reggio, різні авторські підходи — усі вони мають свої сильні сторони. Тому ми не обмежуємо себе якоюсь однією системою. Наш підхід комплексний. Я люблю брати найкраще з різних методик і поєднувати це в єдину систему, яка працює на результат дитини.
Велику роль у нашій роботі відіграє нейропсихологія. Для мене нейропсихологія насамперед допомагає зрозуміти дитину. Вона пояснює, як працює мозок, чому виникають труднощі в навчанні чи поведінці. Тому що дуже легко сказати: «Це просто неслухняна дитина». Набагато складніше поставити собі запитання: а чому вона поводиться саме так? Чому не може засвоїти матеріал? Чому їй складно концентруватися або читати?
Саме на ці питання допомагає відповідати нейропсихологія. І мені дуже хочеться, щоб таких знань ставало більше не лише серед батьків, а й серед педагогів. Тому що сучасні діти дуже змінилися. А значить, мають змінюватися й підходи до навчання.
І сьогодні я бачу позитивні зміни. Нейропідхід усе активніше входить і в приватну, і в державну освіту. Головне — щоб педагоги були готові навчатися, відкриватися новому та впроваджувати сучасні інструменти у свою роботу. Бо будь-яка методика працює лише тоді, коли людина справді розуміє її цінність і хоче використовувати її для розвитку дітей.
Як у вашій практиці з’явився інтерес до нейропсихології?
Це сталося через читання. Свого часу я працювала методистом зі швидкочитання та отримала право навчати педагогів і майбутніх інструкторів. Але в якийсь момент я зіткнулася з цікавою суперечністю. Якщо говорити чесно, то швидкочитання — це більше маркетингова назва. Справжнє швидкочитання починається тоді, коли дитина вже добре читає: понад 100 слів за хвилину вголос і значно швидше про себе.
Але на практиці батьки приводять не тих дітей, які вже добре читають. Вони звертаються тоді, коли є труднощі. Коли дитина читає по складах, не розуміє прочитаного, не може перейти до плавного читання або постійно припускається помилок.
І я почала ставити собі питання: як можна навчати швидкому читанню дитину, яка ще не навчилася читати правильно? Саме тоді я почала глибоко занурюватися в тему. Вивчала, як формується навичка читання, чому виникають труднощі та як працює мозок дитини під час навчання. І тоді прийшла до нейропсихології.
Для мене це був момент, коли всі пазли склалися в єдину картину. Я почала розуміти, чому дитина робить ті чи інші помилки, які функції мозку ще недостатньо дозріли, чому одній дитині легко читати, а іншій потрібна додаткова підтримка. Саме тоді народилася моя власна система навчання читання, яку сьогодні ми використовуємо у своїй роботі.
Тобто ви створили власну методику?
Так. Сьогодні ми використовуємо власні програми та підходи, які сформувалися на основі багаторічного досвіду, педагогіки та нейропсихології. Я переконана: якщо дитину правильно навчили читати ще в дошкільному віці, далі багато процесів відбуваються природно. Мозок дозріває, навички автоматизуються, і частина помилок просто зникає з віком. Але якщо на початку була закладена неправильна основа, тоді труднощі накопичуються.
Дуже часто батьки чують пораду: «Читайте більше». Але якщо дитині складно читати, якщо кожна сторінка викликає втому, роздратування або відчуття невдачі, то кількість читання проблему не вирішить. Я часто пояснюю це батькам на простому прикладі.
Якщо у дорослого щось не виходить, він теж не хоче повертатися до цієї справи знову і знову. Мозок прагне уникати того, що приносить відчуття невдачі. Так само і дитина. Тому важливо не змушувати читати більше, а допомогти опанувати навичку так, щоб дитині стало легше і цікавіше.
Які підходи найбільше допомагають дітям навчатися?
Якщо чесно, конкретних вправ дуже багато. Вони залежать від віку дитини, її запиту та труднощів. Але я переконана, що одна з найважливіших речей — це особистість педагога.
Навіть найкраща методика не працюватиме, якщо вчитель просто відпрацьовує свої години. Для мене дуже важливо, щоб педагог був по-справжньому присутнім поруч із дітьми. Щоб думав про них, переживав за результат кожної дитини, подавав матеріал із зацікавленням і любов’ю до своєї справи. Коли в педагога горять очі — це відчувають діти. Саме тому ми багато працюємо над підтримкою команди.
Що ви вкладаєте в поняття «система підтримки педагога»?
У нас повністю розроблена власна система навчального супроводу. Це авторський підхід, який сформувався на основі мого багаторічного педагогічного досвіду. Свого часу я сама прописала всі ключові програми та маршрути розвитку, а сьогодні ми разом із методистами підтримуємо, вдосконалюємо та контролюємо цю систему. Прописані програми розвитку дітей, плани роботи, робочі зошити, конспекти занять, навчальні маршрути для кожного віку.
Коли я створюю програму, то завжди починаю з кінцевої точки. Я думаю про те, якою має бути дитина через рік або через декілька років. Якими навичками вона має володіти? Що вона повинна вміти відповідно до свого віку та етапу розвитку?
Після цього вибудовується весь маршрут: від року до двох років, від двох до трьох, від трьох до чотирьох років і далі. Ми враховуємо психологічний розвиток дитини, нейропсихологічні особливості та провідну діяльність кожного віку. Фактично кожен рік розвитку має свою чітку систему, а кожне заняття — зрозумілу структуру та конкретну мету. Звичайно, педагог може додавати власні творчі ідеї, але водночас він має сильну основу, на яку може спиратися. Йому не потрібно щовечора вигадувати заняття з нуля або шукати матеріали. У нього вже є готова якісна система, яка дозволяє більше часу приділяти дітям, творчості та живій взаємодії.
Втім, чесно скажу: такий підхід підходить не всім. Тому що навіть за наявності чіткої системи педагог має бути емоційно включеним у свою роботу. Має щиро хотіти працювати з дітьми, переживати за їхній розвиток і вкладати в них свої сили.
Іноді до нас приходять люди з великим досвідом роботи, але вони не готові працювати саме в такому форматі. Адже наша система не про формальне проведення занять. Вона про залученість, відповідальність і бажання дати дитині максимум. Саме тому для нас важливі не лише професійні знання педагога, а й його внутрішня готовність бути поруч із дитиною та по-справжньому вкладатися в її розвиток.
Ваша мережа продовжує зростати. Ви шукаєте нових людей у команду?
Постійно. Я часто порівнюю цей процес із пошуком золота. Спочатку ти ніби намиваєш золотий пісок, а потім знаходиш ту саму дорогоцінну крупинку. Для мене кожен працівник — це цінність. І це стосується не лише педагогів.
Наприклад, наші феї чистоти — це неймовірні жінки, багато з яких мають вищу освіту, власну активну позицію та величезну відповідальність. Їм не потрібно постійно говорити, що робити. Вони самі бачать, де можна зробити краще, красивіше, комфортніше. Люблять свою справу і ставляться до неї свідомо.
А далі наше завдання — допомогти цьому потенціалу розкритися. Як алмаз, який після огранювання починає сяяти ще яскравіше.
Які освітні технології або інструменти ви вважаєте перспективними для майбутнього дітей?
Сьогодні технології розвиваються дуже швидко, і мені імпонує, що Україна є одним із лідерів у багатьох сучасних напрямах. Я переконана, що ми маємо йти в ногу з часом, використовувати нові технології, впроваджувати сучасні інструменти в освіту. Але водночас не можна забувати про головне — інтелектуальний і психологічний розвиток дитини. Я постійно слідкую за новими підходами, програмами та дослідженнями, намагаюся вивчати найкращий міжнародний досвід і впроваджувати те, що справді працює.
Наприклад, мені дуже подобається програма «Лідер в мені», яка допомагає розвивати внутрішню відповідальність, самостійність та лідерські якості дітей. Також цікавими для мене є міжнародні психологічні програми підтримки дітей, зокрема «Думай на рівних». Якщо говорити про академічну складову, то мені дуже подобається програма «Інтелект України». Її можна осучаснювати, адаптувати до нових реалій, але вона залишається дуже сильною з точки зору змісту та рівня знань.
Я навіть бачу це на прикладі власної доньки. Після кількох років навчання за однією системою вона перейшла на програму «Інтелект України», і різниця в рівні вимог була відчутною. Було непросто, але за рік я побачила, наскільки змінилося її мислення, мовлення, вміння формулювати думки.
Саме тому я завжди виступаю за поєднання сучасних технологій із сильним інтелектуальним розвитком.
А як ви ставитеся до штучного інтелекту в освіті?
Штучний інтелект уже став частиною нашого життя, і це потрібно прийняти. Але дуже важливо навчити дітей правильно ним користуватися. Сьогодні буває так, що ти отримуєш повідомлення і відразу розумієш: тобі відповідає не людина, а штучний інтелект. Люди дедалі частіше копіюють готові тексти замість того, щоб самостійно формулювати власні думки.
Мені здається, що це небезпечний шлях. Штучний інтелект має бути помічником, а не заміною власного мислення. Дітей потрібно навчити жити в новому технологічному світі, але водночас зберігати самостійність, критичне мислення та інтелектуальну активність.
Я багато цікавлюся міжнародним досвідом і спостерігаю, як різні країни переглядають свої підходи до освіти. Наприклад, у Фінляндії свого часу активно впроваджували цифрові технології в навчання та робили акцент на роботі з електронними матеріалами. Але останніми роками дедалі частіше з’являються дискусії про необхідність повернення балансу між цифровими інструментами та традиційним навчанням. Частина шкіл знову повертається до друкованих підручників, тому що вчителі та батьки помітили вплив надмірної цифровізації на концентрацію уваги та якість засвоєння матеріалу.
Я не проти технологій. Навпаки, вважаю, що ми повинні використовувати все найкраще, що вони дають. Але дуже важливо не втратити головне — здатність мислити. Мозок за своєю природою доволі лінивий. Якщо весь час пропонувати йому готові відповіді, він поступово перестає тренуватися. Тому наше завдання — не спростити навчання до межі, а зробити його настільки цікавим, щоб дитині хотілося думати, аналізувати, ставити запитання та знаходити відповіді самостійно.
Я переконана: навчання має бути цікавим настільки, щоб людина хотіла навчатися все життя. Тому що навчання не закінчується після школи чи університету. Нові знання й навички доведеться опановувати постійно. І для мене це не обов’язок, а задоволення. Я завжди кажу своїй доньці: «Не “о Боже, знову треба вчитися”. Мама зараз кайфує від кожного нового знання».
Як вам вдається знаходити баланс між управлінням бізнесом та особистим життям?
Якщо чесно — не завжди вдається. Ми з чоловіком часто жартуємо на цю тему. Іноді він навіть каже: «Вимкни свого директора». Тому що справді непросто одночасно бути керівницею великої команди, дружиною, мамою та жінкою. Особливо коли поруч сильний чоловік, якому теж потрібна підтримка, а не лише керівник із робочими завданнями.
Тому для мене дуже важливо знаходити власні точки опори. Це спорт. Це усвідомлене харчування. Це дисципліна. Це контроль власних думок і уваги.
Останніми роками я зрозуміла важливу річ. Я часто порівнюю себе з келихом. Коли він наповнений — ти можеш ділитися з іншими, підтримувати, надихати, створювати щось нове. Але якщо він порожній або напівпорожній, то віддавати вже нічого.
Тому кожна людина має знаходити те, що наповнює її ресурсом. Для мене це рух, розвиток, навчання і внутрішня дисципліна. Я дуже емоційна і дуже хаотична людина. Можу одночасно взятися за десятки справ. Саме тому мені потрібно свідомо себе зупиняти, контролювати фокус уваги та регулярно повертати себе до того, що справді важливо. Саме це допомагає мені залишатися в ресурсі.
Про що ви мрієте як засновниця освітнього проєкту?
Моя найбільша мрія — щоб якомога більше дітей навчалися легко, із задоволенням і цікавістю. Щоб процес навчання не викликав страху чи напруги, а ставав природною частиною розвитку.
Звісно, є і дуже конкретна мрія. Ми з чоловіком мріємо побудувати велику сучасну школу та дитячий садок. Простір, у якому буде реалізовано все те, у що ми віримо сьогодні.
Але якщо говорити глобальніше, я хочу, щоб українські діти виростали розумними, активними, відповідальними людьми з сильною життєвою позицією. Діти — це наше майбутнє.
І я переконана, що саме ми, дорослі, сьогодні відповідаємо за те, яким буде це майбутнє. Мені хочеться, щоб через багато років ми пишалися молодим поколінням. Щоб говорили про нього не з розчаруванням, а з гордістю.
І ще я мрію про дуже прості речі. Щоб люди жили без війни. Щоб було менше ворожнечі. Більше розуміння, мудрості та гармонії. І щоб наші діти росли саме в такому світі.
🎭 За лаштунками професії
Наприкінці кожного інтерв’ю ми ставимо нашим героям кілька особистих запитань, що відкривають наших героїв по-новому — поза роботою, але все ще з душею педагога.
Яка ваша улюблена дитяча книга і чому?
Мені завжди складно відповісти на це запитання, тому що я не можу виділити одну-єдину книгу. Але з дитячих мультфільмів дуже люблю історію про Попелюшку. Мені подобається її чарівність, добра фея, яка допомагає героїні повірити в себе, і сама ідея, що добра, працьовита людина зрештою отримує те життя, на яке заслуговує.
Яку пораду ви дали б собі молодшій?
Навчатися. Постійно навчатися і не зупинятися. Світ змінюється дуже швидко, і розвиток має бути безперервним. І ще одна порада — дбати про себе та своє здоров’я.
Що могло б здивувати наших читачів про вас?
Можливо, те, що за першою освітою я закінчила спортивний коледж і маю спортивний розряд із баскетболу. Багато хто дивується цьому факту, адже сьогодні мене більше асоціюють з освітою, нейропсихологією та розвитком дітей.
Особливо дивує те, що я ніколи не була високою — навпаки, була досить невеликого зросту для баскетболу.
Але саме спорт став для мене тією базою, яка допомагає досягати результатів у будь-якій сфері життя. Без дисципліни дуже складно побудувати щось велике — чи то бізнес, чи кар’єру, чи особистий розвиток. Саме тому я вважаю, що спорт дуже важливий для дітей. Він формує характер, відповідальність і вміння рухатися до мети.
