Ми вчимо дітей не відчиняти двері незнайомцям. А чи знаємо, хто звертається до них через екран? Публікуємо фотографії із садочка, та чи замислюємося, яку інформацію вони відкривають стороннім? Встановлюємо батьківський контроль, але чи готова дитина розповісти нам, якщо її налякали або шантажують?
Цифрова безпека починається задовго до власного смартфона. Вона стосується кожного дорослого поруч із дитиною: батьків, вихователів, керівників закладів освіти.
Наш співрозмовник — Василь Філоненко, тренер-методолог громадської організації Dignity Online. Він пояснює, які ризики ми недооцінюємо, що змінює штучний інтелект, чому закритий батьківський чат не гарантує захисту фотографій і як діяти, якщо дитина отримала небезпечне повідомлення. Говоримо й про те, чого можна навчати дошкільнят без гаджетів та як будувати довіру, з якою вони прийдуть по допомогу.
Чи знає дитина, до кого звернутися, якщо в інтернеті стало страшно? І що ми, дорослі, можемо зробити вже сьогодні, щоб вона почувалася захищеною? Із цих запитань починається наша розмова.
Пане Василю, як ви прийшли до теми онлайн-безпеки дітей і чим сьогодні займаєтеся в Dignity Online?
Я почав працювати в організації в серпні 2022 року. На той час викладав історію та правознавство, але відчував, що мені замало лише викладацької діяльності. Хотілося розвиватися й бути ще чимось корисним для України. Бути вчителем — це, звісно, дуже класно, але твій безпосередній вплив обмежений певним колом учнів. Мені хотілося охопити більше людей.
Я запитував себе: що можу зробити, де можу бути корисним? І побачив, що громадська організація #stop_sexтинг — так тоді називалася Dignity Online — шукає людину, яка розповідатиме вчителям про онлайн-безпеку. Мене взяли на роботу, і відтоді я працюю в організації.
Із часом моя робота трансформувалася. Тут я дуже вдячний нашій засновниці та СЕО Анастасії Дьяковій за відкритість до пропозицій. Коли я хотів розробляти щось нове або проводити навчання для інших аудиторій, ці ініціативи підтримували.
Сьогодні я розробляю уроки, посібники, гайди та навчальні програми для дітей і дорослих: батьків, педагогів, психологів, працівників соціальних служб, служб у справах дітей та ювенальної поліції. Один із проєктів, яким особисто пишаюся, — урок для дітей з особливими освітніми потребами, до розроблення якого я долучився.
Цього року я почав займатися ще й безпосередньо дослідженнями. Тобто не лише шукати інформацію, форми й методи навчання як методолог, а й досліджувати, як еволюціонує українське онлайн-середовище.
Якщо порівняти те, що було на початку моєї роботи, із тим, що є зараз, — це небо і земля. На перший погляд усе може здаватися дуже схожим. Але коли заглиблюєшся в тему, бачиш, наскільки багато вже змінилося і продовжує змінюватися.
В умовах війни нам потрібно реагувати тут і зараз, шукати нові підходи до дітей, враховувати їхній досвід і вплив того, що вони переживають, на психічне та фізичне здоров’я. Досвід дітей, які живуть у повномасштабній війні складно з чимось порівняти.
Тож я поступово пройшов шлях від людини, яка приходила розповідати про онлайн-безпеку, до людини, яка сама досліджує, ділиться цим з іншими й залучає їх до цієї роботи. Шукає однодумців і спікерів у світі, тому що це справді важлива тема.
На одне з моїх улюблених запитань на тренінгах: «Коли потрібно навчати дітей онлайн-безпеки?» я відповідаю: «Зі вчора».
Що варто знати про Dignity Online: кому ви допомагаєте та над якими проєктами працюєте?
Наша громадська організація працює з 2018 року. Ми реалізуємо проєкти в різних напрямах — комунікаційному, адвокаційному та освітньому.
Якщо говорити про масштаб, то за понад сім років ми навчили понад мільйон людей: дітей, батьків, педагогів, психологів, соціальних працівників і правоохоронців. Ми реалізували понад 30 програм, розробили 70 курсів, провели близько 150 навчань і зняли понад 30 навчальних відео. Прямо підтримали понад 900 постраждалих, ще понад тисяча дітей отримали допомогу через наші чат-боти. Також 120 підлітків ми підготували як тренерів для однолітків.
У 2021 році завдяки нашій роботі в Україні криміналізували онлайн-грумінг. Нині ми працюємо над національною політикою в цифровому середовищі: в межах меморандуму з Міністерством цифрової трансформації розробили рекомендації до Національної стратегії захисту прав дітей у цифровому середовищі та плану дій з її реалізації. Під час підготовки цих рекомендацій ми обговорили їх із нашою Дитячою радою та врахували думку дітей у фінальних документах.
З 2020 року ми проводимо національні дослідження онлайн-безпеки дітей. Останнє, у 2026 році, охопило 5 737 школярів віком 6–17 років і 1 076 батьків дошкільнят: воно показало, що 54% школярів за рік стали жертвами кібербулінгу, 74% хоча б раз бачили в інтернеті жорстокі кадри війни, а 3,6% отримували пропозиції взяти участь у ризикованих чи незаконних діях.
Серед міжнародних співпраць я виділив би дві важливі ініціативи: Take It Down та платформу від Internet Watch Foundation — IWF. Вони допомагають протидіяти поширенню інтимних зображень неповнолітніх і матеріалів сексуального насильства над дітьми. IWF — одна з провідних світових організацій у цій сфері.
В освітньому напрямі ми розробили понад 14 уроків про різні виміри безпеки — починаючи від теми сексуального насильства над неповнолітніми онлайн і закінчуючи навіть офлайн-безпекою під час війни.
На початку повномасштабного вторгнення людям потрібно було допомогти заземлитися. Зокрема, з вересня 2022 року ми працювали над матеріалами для вчителів: як у цей час дбати про власне психічне здоров’я та підтримувати дітей.
Педагоги — моя основна цільова аудиторія. Через них можна достукатися і до дітей, і до батьків. Сьогодні вчительська професія — це далеко не лише про освіту. На мою суб’єктивну думку, у нинішніх умовах освітні завдання не завжди можуть стояти на першому місці.
Серед останніх проєктів — онлайн-курс для ювенальних поліцейських про онлайн-безпеку. Ми постійно його доповнюємо новими розділами й темами.
З 2025 року ми розвиваємо кампанію «Не ведись. Тебе використовують» про протидію онлайн-вербуванню підлітків у воєнний час. Працюємо разом із ювенальною превенцією Національної поліції, СБУ та Офісом Генерального прокурора. Вебінари для освітян відвідали майже 15 тисяч людей, а уроки, схвалені МОН, пройшли понад 89 тисяч дітей. Кампанія отримала Освіторія Award 2026 і стала переможцем міжнародної премії Anthem Awards.
Окрім навчання, ми працюємо з дітьми та батьками в нестандартних форматах. Створили перший у світі VR-квест про досвід дитини, яка постраждала від онлайн-насильства, і перший в Україні чат-бот підтримки для підлітків. Для наймолодших є казка «Хаппі та її суперсила». Для батьків — подкаст «Хороших батьків не блокують» за підтримки Disney і книга засновниці організації Анастасії Дьякової «Діти та батьки в інтернеті».
Ще один проєкт — шість уроків у Minecraft Education, створених разом із партнерами GoITeens. Вони побудували ігровий світ за нашими методологічними розробками. Ми також підготували посібник. Діти можуть побігати, подосліджувати цей світ і водночас більше дізнатися про онлайн-безпеку.
Я, наприклад, у восьмому класі на уроках інформатики друкував у Word, а тут діти можуть навчатися через гру в Minecraft. Різниця, як на мене, відчутна.
Наші освітні послуги ми надаємо безкоштовно. Це стосується й розроблених нами уроків у Minecraft Education. Водночас сама платформа платна — і це певне обмеження. Якщо вдасться, ми будемо пробувати розвивати цей проєкт, адже він має потенціал залучити багато дітей.
Яке уявлення дорослих про онлайн-безпеку дітей ви вважаєте найнебезпечнішим?
Насправді тут складно виділити щось одне — це цілий комплекс уявлень. Але, мені здається, найбільш помилкове переконання: «З моєю дитиною нічого поганого не трапиться».
У нашому контексті важливо враховувати війну. Для батьків і дітей онлайн може сприйматися як безпечний простір. І тому дорослі можуть навіть підсвідомо не помічати його небезпек. Наприклад: «Моя дитина ще дуже маленька, їй нічого не загрожує». Або: «Моя дитина не така, як усі».
Це нормально, коли батьки так думають, у цьому немає нічого поганого. Просто таке переконання може заважати помітити проблему.
За даними дослідження Study on Needs and Risks in the Field of Digital Safety of Children and Adolescents in Ukraine, 66% українських батьків переконані, що онлайн-ризики їхньої власної дитини особисто не стосуються.
Існує навіть феномен, який називають «ілюзією спальні». Його суть у тому, що, коли дитина вдома, у фізичній безпеці, батьки думають, що й в онлайні вона в безпеці. Якщо я на кухні, а дитина в спальні, то що може трапитися? Вона ж під наглядом, вона поруч, ми спілкуємося.
Проте фізична близькість сама по собі не означає, що ми бачимо все, що відбувається з дитиною в інтернеті.
Дорослі й щодо себе часто мають подібне упередження: «Я в безпеці, адже знаю, що таке фішинг, не переходжу за підозрілими посиланнями». Але питання нашої онлайн-безпеки не завжди залежить лише від того, що ми знаємо. Це ще й питання вразливості. Психологічно, емоційно чи фізично ми всі можемо бути вразливими в будь-який момент.
Наприклад, ви йдете на роботу, повз проїжджає машина й обливає вас водою з калюжі. Ви приходите на роботу, думаєте про свій зовнішній вигляд і не завжди зосереджуєтеся на тому, що робите в інтернеті або що розповідаєте іншим людям. І це потенційно може створювати небезпеку.
До того ж багато тем онлайн-безпеки залишаються табуйованими. Люди намагаються про них не згадувати. Наприклад, сексуальне насильство над дітьми в інтернеті — це насправді величезна проблема, про яку складно говорити.
За даними нашого національного дослідження 2026 року, близько 16,5% школярів принаймні раз за останній рік стикалися онлайн із ситуаціями сексуального насильства чи сексуальної експлуатації: від запитань із сексуальним підтекстом (9,5%) і прохань надіслати оголені фото чи відео (6,6%) до шантажу такими матеріалами (2,3%).
Серед дітей до шести років, за оцінками батьків, майже кожна десята мала хоча б один такий досвід.
Тому важливо не покладатися лише на думку, що саме нашу родину це омине. Варто розуміти ризики й помічати ситуації, у яких дитині може знадобитися допомога.
Дитина ще не вміє читати й може не мати власного телефона. Чому про цифрову безпеку вже потрібно говорити в дошкільному віці?
Цікавий факт: дослідження 2026 року, про яке я вже згадував, показало, що у більшості дошкільнят — близько 58% — перший власний гаджет із доступом до інтернету з’являється у 3–5 років. Найчастіше — у три роки (26,5%), коли дитина ще не вміє ні читати, ні писати.
При цьому інтернет для дошкільнят — насамперед відео: YouTube користуються 81,5% дітей. Соціальні мережі, зокрема Instagram, про який ми говорили, поки залишаються винятком: соцмережами загалом користуються 4,6% дошкільнят
Невміння читати насправді не означає, що дитина ще не користується онлайн-світом. Діти неймовірно допитливі й кмітливі, особливо коли ми говоримо про дошкільний вік.
Мені доводилося бачити, як знайомі дають дитині телефон: «На тобі, а я буду займатися своїми справами». Що робить дитина в інтернеті — незрозуміло. Але дорослі думають: «Вона ж читати не вміє. Що вона там може такого зробити? Їй три роки, що вона розуміє?»
Здавалося б. Але насправді це працює трошечки не так. Діти в цьому віці можуть користуватися Телеграмом: вони знають, як відправляти голосові повідомлення, можуть знімати фото, відео, ті самі «кружечки» — короткі відеоповідомлення. І це вже той момент, коли дитина може зіткнутися з ризиком.
Тому важливо говорити не лише про вік, а й про вікові особливості. Саме від них залежить, як ми будемо контактувати з дітьми та пояснювати їм питання безпеки.
Дорослим потрібно розуміти, що саме дитина робить в онлайні, що споживає і з чим може зіткнутися. Не варто чекати, доки вона навчиться читати або отримає власний телефон, щоб почати приділяти цьому увагу.
Чого про безпеку можна навчати дитину в три–шість років і як пояснювати це зрозумілою їй мовою?
Маленькі діти пізнають світ через органи чуття: торкаються, нюхають, пробують на смак, рухаються. Тому в цьому віці я насамперед звертав би увагу на прості дії, а не лише на слова. Дитина може не запам’ятати пояснення, але запам’ятає дії.
Наприклад, пояснювати можна через мультфільми. У нас є підбірки мультфільмів для дітей дошкільного віку. Дитина бачить персонажа на екрані, асоціює себе з ним, і через такі ситуації батьки можуть показувати: коли тобі страшно — потрібно підійти до мами або тата.
Це важливо з кількох причин. По-перше, так розвивається довіра до вас на майбутнє. По-друге, дитина розуміє: якщо щось трапилося, не потрібно переживати це самостійно.
Тут важливе й визнання її почуттів. Якщо тобі страшно й хочеться поплакати — плач. Якщо ти боїшся, ти можеш про це сказати. Інколи дітей засуджують за емоції, і, якщо це починається змалечку, дитина може звикнути тримати все в собі.
А потім у 16 років ми дивуємося, чому вона не хоче розповідати, що відбувається в школі. Хоча все могло початися ще в чотири роки з наших слів: «Чого ти плачеш? Не плач».
По-друге, важливо, щоб дитина розуміла: уже в цьому віці вона має власні кордони й може їх відстоювати. Найімовірніше, вона вже намагається це робити. Просто ми, дорослі, фізично набагато сильніші й можемо навіть не звертати на це уваги, ігнорувати її реакцію.
Коли дитина поступово зростає, десь у п’ять–шість років, варто починати обговорювати й базові правила онлайн-безпеки. Цікаве спостереження: ми говоримо дітям, що не можна сідати в автівку до незнайомих людей або відкривати незнайомцям двері. Зате в онлайні — можеш спілкуватися з ким хочеш. Як це працює — не розумію.
Потрібно пояснювати: не надсилаємо незнайомцям свої особисті дані. І важливо розповісти, що взагалі таке особисті дані. Не все, що є в інтернеті, — правда. Не все, що ти бачиш на екрані, — правда.
При цьому говорити потрібно дитячою мовою. Дитині не потрібні складні назви на кшталт «сексторшн» чи «онлайн-грумінг». Їй потрібно розуміти, що робити в конкретній ситуації.
І найважливіше, що варто донести: «Якщо ти злякався чи злякалася або думаєш, що зробив щось не так в інтернеті, приходь до нас. Ми разом із тобою все розберемо».
Що варто знати дорослим про контент, який дивиться дитина, і навіщо дивитися та грати разом із нею?
Насамперед важливо розуміти: якщо щось виглядає як дитячий контент, це ще не означає, що воно призначене для дітей.
Наприклад, у моєму дитинстві був мультфільм «Південний парк» — він і зараз є. Коли батьки бачили, що я його дивлюся, думали: «Ну, це ж мультфільм, що він там може побачити?» А люди, які знають, про що йдеться, розуміють: це точно не мультфільм для дітей.
Сьогодні до цього додається ще й так званий брейнрот-контент. Це умовна назва низькоякісного, хаотичного й беззмістовного контенту, який споживають у великій кількості у форматі коротких відео. Наприклад, мем «6–7»: зайдіть у дитячий садок, скажіть дітям «6–7», покажіть жест — і це буде фурор. Я вам гарантую. Так само був тренд «Скібіді-туалет».
Серед ризиків такого споживання — вплив на увагу та навчання, проблеми зі сном, можливі наслідки для мовлення й комунікації. Є також ризики натрапити на прихований небезпечний контент або контактувати з незнайомцями. До цього додаються порівняння себе з іншими та FOMO — страх пропустити щось важливе.
Тому важливо спостерігати за контентом, який споживає дитина, і розуміти, що там відбувається. Якщо дитина хоче подивитися мультики — будь ласка, спробуйте подивитися їх разом із нею.
В іграх важливий не лише сам контент, а й те, з ким дитина може контактувати. Якщо вона грає в Roblox — пограйте разом. Так ви зможете краще зрозуміти її досвід і помітити ситуації, коли хтось спонукає її надсилати свої фотографії, ваші банківські реквізити або робити щось іще.
Дорослим потрібно самим розуміти особливості онлайн-світу дітей. Дитині цікаво, наприклад, як Містер Біст, популярний YouTube-блогер, упорається з новим викликом. Це те, що привертає її увагу.
Тому варто цікавитися: «А в що ти граєш? Як проводиш там час? Що це за гра? А можна з тобою пограти?» І слухати, що дитина розповідає. «Бо доволі часто діти розповідають набагато більше, ніж дорослі готові почути».
Чи працює батьківський контроль? Які налаштування та сімейні правила мають сенс?
Перше, що я хотів би сказати: батьківський контроль не працює сам по собі. Це не означає, що його не потрібно встановлювати. Потрібно, але важливо пояснювати дітям, для чого ви його використовуєте.
Я почав би навіть не з технічних налаштувань, а з «юридичних», якщо так можна сказати, — із правил, яких дотримуються всі.
Якщо ви встановлюєте для дітей обмеження, наприклад, після певної години або за вечерею телефоном не користуємося, то ви зобов’язані дотримуватися їх також. Коли дитина бачить, що ви цього не робите, вона теж користуватиметься телефоном, коли захоче. «Тобі ж можна, а чому мені не можна?» Усе логічно.
Щодо технічних налаштувань — універсальної інструкції немає, адже вони постійно змінюються. Варто обирати дитячі версії програм, наприклад YouTube Kids, і налаштовувати їх відповідно до віку та психоемоційного розвитку дитини. Серед загальних рекомендацій — вимкнути пошук і автоматичне відтворення там, де доступні такі можливості. Звичайним YouTube я радив би користуватися разом із батьками — дивитися відео спільно.
Далі — налаштування обмежень на покупки всюди, де це можливо, особливо на телефоні. Важливо, щоб дитина не могла самостійно змінити ці налаштування.
Значення має й те, як дорослі налаштовують сам батьківський контроль. Наприклад, тато встановлює однаковий пароль на нього і на власний телефон, щоб легше було запам’ятати. Коли дитині приходить сповіщення, що час вичерпано, вона просто вводить знайомий пароль — і грає далі. Тому для батьківських налаштувань потрібен окремий пароль, який не використовується на інших пристроях і якого дитина не знає.
Бувають і технічні недоліки програм. Діти розповідали мені про випадки, коли на певному телефоні з конкретною версією Android контроль переставав працювати після перезавантаження. Діти набагато кмітливіші, ніж ми про них думаємо.
Окреме питання — чати в іграх і можливість спілкуватися через них. Для дошкільнят і дітей молодшого шкільного віку я також радив би визначити конкретний простір для користування гаджетами. Наприклад, у спільній кімнаті поруч із батьками, а не будь-де. Встановити три-чотири прості правила: граємо не в ліжку, а в кріслі поруч із дорослими; час визначає таймер.
Наприклад, кажемо: «Ось таймер, ми ставимо дві години. Це весь твій час в інтернеті в суботу. Коли час закінчується, ти відкладаєш телефон і займаєшся чимось іншим». Дитина бачить, як минає час, і поступово вчиться розуміти, що є певні обмеження, яких потрібно дотримуватися.
Але самих налаштувань недостатньо. Потрібно говорити зрозумілою дитині мовою й самим розуміти, як вона користується онлайн-світом.
Як дитячий садок може розвивати основи цифрової безпеки навіть без гаджетів?
Насамперед це мають бути дуже прості й очевидні речі. Маленькі діти ще не знають багато чого з того, що знають дорослі, і це важливо враховувати.
Наприклад, коли розглядаємо зображення, можна запитувати: «Це могло б відбуватися насправді чи це вигадка? Як створили цю картинку?» Дракони, які дихають вогнем і охороняють гори золота, насправді не живуть у нашому світі. Але на екрані все можна зобразити так, що воно здаватиметься правдою.
Ми з дітьми молодшої школи доволі часто використовуємо гру «Правда або вигадка». Показуємо якусь ситуацію чи зображення й запитуємо: це правда чи ні? Залежно від того, як діти реагують, можна змінювати складність. І це не обов’язково має бути про онлайн — це може бути про що завгодно.
Наприклад, на картинці кіт із крилами летить. Запитуємо: «Таке може бути насправді?» Діти кажуть: «Ні, це вигадка». Тоді продовжуємо: «А як ви це зрозуміли? Як могла з’явитися така картинка?» Вони відповідають, що її зробили за допомогою якоїсь програми, і ми обговорюємо їхні відповіді.
Це такий сократський діалог: ми ставимо запитання, а діти відповідають. Мета цієї гри — не просто навчити відрізняти підробку від справжнього зображення, а виробляти звичку ставити запитання.
Поступово, з віком, ці запитання можуть ставати складнішими: «Чому цей контент такий емоційний? Де джерело? Чи є на нього посилання? А якщо я введу цей самий заголовок у Google, на який ресурс потраплю?»
А коли йдеться про спілкування: «Хто мені пише? Чого ця людина від мене хоче?» І далі: «Мамо, мені тут хтось пише. Що мені робити?»
Звісно, до цього потрібно йти поступово. Критичне мислення — це навичка, яка формується тривалий час. Але звичку ставити запитання важливо розвивати вже змалечку.
Діти самі по собі дуже кмітливі й допитливі. Коли ми підтримуємо їхні запитання та ставимо додаткові, це допомагає розвивати їхнє вміння аналізувати.
Що змінює штучний інтелект у питаннях безпеки дітей? Про що дорослим варто замислитися перед завантаженням дитячих фото чи голосу?
Штучний інтелект дуже швидко розвивається. Коли ми завантажуємо фото чи голос дитини в такий сервіс, ці дані потрапляють на обробку. Важливо розуміти, що з ними відбувається далі: чи зберігаються вони, як використовуються.
У розмові про інтернет я завжди наголошую: завантажений контент залишиться там назавжди. Його можуть скопіювати, змінити й використати для шахрайства або маніпуляцій.
Ми бачимо зростання кількості матеріалів, які зображають сексуальне насильство над неповнолітніми, зокрема створених за допомогою штучного інтелекту. І навіть заборони та правила користування сервісами не завжди зупиняють злочинців.
Тому перед завантаженням дитячих зображень варто замислитися, чи справді в цьому є потреба. Наприклад, ви хочете зробити красиву картинку, де ваша дитина в костюмчику або в лицарських обладунках. Але важливо подумати й про те, куди потрапляє її фотографія та як її можуть використати.
Для мене ключове — розуміти, що цікавить дитину, з ким і з чим вона спілкується та куди потрапляють її дані в інтернеті.
Що батькам і садочкам варто враховувати перед публікацією фото та відео дітей? Чим відрізняються відкриті соцмережі й закриті групи?
Я дуже часто бачу, як мої друзі, однокласники, одногрупники чи знайомі публікують у соціальних мережах фотографії зі своїми маленькими дітьми. Я нічого проти цього не маю — це вибір кожної людини. Моє завдання — сказати: будь ласка, подумайте, тому що це може нести небезпеку для вашої дитини в майбутньому.
Така публікація не обов’язково матиме небезпечні наслідки. Але чи можете ви гарантувати, що саме вас це не зачепить? Ні. І ще одне важливе запитання: чи давала дитина згоду на публікацію цих фотографій? Якщо вона зовсім маленька, то може взагалі не розуміти, що відбувається.
У відкритих соцмережах фото стає публічним. Дуже легко зробити скриншот, скопіювати його, змінити й використати знову. Тут багато залежить від фантазії людини, яка захоче ним скористатися.
Геотеги, геолокація, форма одягу, розташування садочка — усе це допомагає з’ясувати, де дитина буває, зрозуміти її приблизний розпорядок життя, чим вона цікавиться і що робить.
Навіть інформація про те, у який садочок дитина ходила, може згодом стати приводом для встановлення контакту. Наприклад, коли їй уже 15 років, хтось пише: «Ой, я теж ходив у 12-й садок. Ти також там була? А ти мене не пам’ятаєш? Бо я тебе пам’ятаю. Яка ти красива стала». І все — комунікація починається. З’являється нібито спільний досвід, який пов’язує людей.
Опубліковані дорослими фотографії можуть використовувати й для залякування. Наприклад, дитині погрожують завдати шкоди мамі, якщо вона не надішле свої оголені фото. Для переконливості надсилають фотографію з її кухні — ту саму, яку раніше опублікувала мама. Зображення знайомого місця може зробити погрозу переконливішою для дитини.
І це стосується не лише батьків. Заклади освіти теж іноді не звертають уваги на можливі ризики: знімають із дітьми нові тренди для TikTok, публікують цей контент. Це може бути мило й красиво, але варто думати й про можливі наслідки для дитини.
Щодо закритих груп — по-перше, скриншот пам’ятає все. По-друге, така група дає відчуття безпеки: «Тут лише 12 учасників, я всіх знаю, нічого страшного не трапиться».
Але навіть у закритій групі інформацію можуть скопіювати чи передати далі. Обліковий запис когось з учасників можуть зламати. Саме відчуття захищеності іноді спонукає людей ділитися тим, чого вони не опублікували б відкрито.
Якщо говоримо про дитячі садки, важливо, щоб заклад мав письмову згоду батьків на публікацію. Якщо батьки не дають такої згоди, я радив би дитину не фотографувати.
Не варто створювати контент, коли діти перебувають у вразливих ситуаціях: миються, перевдягаються або опиняються в інших ситуаціях, які не мають ставати публічними.
Є й способи показати роботу закладу, не роблячи обличчя дітей головним об’єктом кадру. Наприклад, діти сидять на занятті, а ми фотографуємо вчителя, те, що написано на дошці, і дітей зі спини. Або, коли діти працюють у групах, фотографуємо зверху, щоб не було видно їхніх облич.
Для онлайн-заходів також можна використовувати маски в Zoom та інші можливості сервісів, які ускладнюють ідентифікацію.
І, очевидно, не варто підписувати фотографії повними іменами дітей та додавати геолокацію чи геотеги.
Дитина розповіла, що хтось в інтернеті просить надіслати фото або тримати спілкування в таємниці. Як дорослому відреагувати та де шукати допомогу?
Насамперед не варто карати дитину, звинувачувати її або розпитувати, якщо вона не хоче про це говорити. Коли дитина перебуває в такій стресовій ситуації, наше завдання — її почути.
Важливо сказати: «Ми поруч із тобою, ми готові допомагати й пройти цей шлях разом». Не варто обіцяти, що все обов’язково буде добре, тому що ми не можемо цього гарантувати. Але можемо бути поруч і підтримувати.
Самим дорослим потрібно намагатися реагувати спокійно. Якщо дитина бачить сильний переляк або різку реакцію, вона може подумати: «Навіщо я це розповів? Тепер у мене ще й через це будуть проблеми». Обов’язково подякуйте їй за довіру.
І важливо пам’ятати: дитина не винна. Винен виключно злочинець. Я на цьому наголошую — виключно злочинець. Тут не має бути стигматизації чи звинувачень на адресу дитини.
Далі — не видаляти листування й не очищувати пристрій: інформація може бути потрібна правоохоронцям. Варто зберегти нікнейм співрозмовника, посилання на його профіль, дати й час повідомлень, саме листування: як почалося спілкування, де знайшли дитину, що їй писали.
Не потрібно вступати в діалог зі злочинцем, відповідати йому або погрожувати. Це може спонукати його до активніших та агресивніших дій. Потрібно припинити комунікацію.
Також не варто поширювати ці матеріали чи показувати їх іншим людям. Ми збираємо інформацію, яка потенційно може стати доказовою базою, а її подальшим використанням займаються правоохоронці.
Після збереження необхідної інформації — заблокувати контакт і поскаржитися на нього на платформі чи в застосунку. Якщо матеріали вже були поширені, потрібно також звернутися до платформи щодо їх видалення.
Якщо дитина надіслала свої оголені фото чи відео, зіткнулася із шантажем такими матеріалами, кібербулінгом, онлайн-грумінгом або переслідуванням в інтернеті, варто звернутися до кіберполіції. Особливо — якщо є загроза життю та здоров’ю дитини.
На гарячу лінію 1545 можна звертатися з будь-якими питаннями щодо онлайн-безпеки: по уточнення, роз’яснення або допомогу у випадках насильства. Після з’єднання потрібно натиснути зірочку, а потім 3.
Якщо йдеться про контент, пов’язаний із сексуальним насильством над дитиною, можна звернутися до спеціалізованих порталів Take It Down та Internet Watch Foundation — IWF.
Можна звернутися й до нашої організації. У нас є психолог, який працює з такими випадками, і ми також можемо бути корисними.
З чого почати садочку, який хоче навчити команду й допомогти батькам? Де знайти ваші матеріали та чи можна користуватися ними за кордоном?
Насамперед я радив би ознайомитися з нашим сайтом. Там є різні розділи з прикладами й практичними рекомендаціями: як спілкуватися з дітьми, як налаштовувати цифрове середовище, на що звертати увагу.
Для початку я рекомендував би три ресурси:
Уроки для початкової школи — 7–9 років — для тих, хто працює з молодшими школярами.
Посібник для батьків «Батьківські контролі для захисту дитини від онлайн-ризиків».
Наші матеріали доступні безкоштовно. Є онлайн-курси для педагогів, шкільних психологів, адміністрацій закладів освіти, ювенальних поліцейських і соціальних працівників.
Для дошкілля матеріалів поки що не так багато. Це особлива сфера, зокрема якщо говорити про безпосередню комунікацію з дітьми. Я можу прийти до учнів із другого по одинадцятий клас і провести урок, але з дошкільнятами потрібен інший підхід: діти цього віку не так просто підпускають до себе незнайому людину.
Тому над такими матеріалами потрібно працювати окремо. Зараз ми також намагаємося зрозуміти, як можемо бути корисними дошкіллю та які уроки розробити.
Водночас у наших посібниках є рекомендації для батьків дітей різних вікових категорій. Вони стосуються психічного здоров’я, онлайн-безпеки загалом, сексуального насильства, спілкування з дітьми. Є й окрема серія технічних гайдів — від налаштувань Телеграму до телевізорів, щоб батьки могли подбати про безпеку дітей із технічного боку.
Крім того, у нас є YouTube-канал. Ми проводимо багато вебінарів наживо, які транслюються на YouTube та в соціальних мережах. Їхні записи можна переглядати й пізніше.
Є також десятисерійний подкаст для батьків про безпеку дітей в інтернеті. У ньому можна докладніше послухати про різні теми й обрати те, що відповідає вашим запитам.
Щодо інших мов — матеріали, про які ми говоримо, доступні українською. Але для родин і педагогів за кордоном можуть бути корисними записи на YouTube: можна скористатися автоматичними субтитрами та автоматичним перекладом іншою мовою.
Що дорослим варто змінити насамперед, щоб дитина довіряла їм і зверталася по допомогу?
Я починав би зі свідомого підходу. Крім безпекових налаштувань на пристроях, потрібно говорити з дітьми про онлайн-безпеку. Справжній захист — це не лише знання дитини про те, що таке кібербулінг. Це дитина, яка знає: вона може прийти до дорослого, і він її не покарає, а підтримає та допоможе.
Тому я починав би зі спроб збудувати довіру. Бачу це й по своїх учнях: із дітьми, з якими в мене є довіра, мені набагато легше працювати. Вони довіряють мені та моїй думці, більш зацікавлено сприймають те, що я пропоную.
Найголовніше — просто говорити з дітьми. Запитувати, як пройшов день. І тут є важливий нюанс: не лише запитувати, а й розповідати щось про себе. Бо життя — це не інтерв’ю і не лекція, яку дитина має постійно вам розповідати.
Наприклад: «У мене сьогодні на роботі був такий випадок. А як у тебе день пройшов?» Тоді дитина може поділитися своєю історією або поставити вам додаткове запитання. Це обмін практичним досвідом.
Водночас важливо розуміти, якими своїми проблемами можна ділитися. Не йдеться про те, що у вас не вистачає грошей на комуналку або вам зменшили зарплату. Такі розмови можуть стати для дитини додатковим емоційним тягарем.А от розповісти, що сьогодні в транспорті вам наступили на ногу й було неприємно, — це інша ситуація. Ви ділитеся своїм досвідом і почуттями, не перекладаючи на дитину дорослих проблем.
Ще один важливий момент — давати дитині відповідальність відповідно до її віку й пояснювати наслідки. Наведу приклад зі свого життя. У 14 років я підійшов до мами й сказав, що хочу татуювання. Очікував почути: «Яке татуювання, ти що?» А вона сказала: «Роби». І я раптом зрозумів: ні, я не хочу. Бо це на все життя, і з цим рішенням потім жити мені.
Для мене ця історія про довіру й усвідомлення наслідків. Діти через особливості свого психоемоційного розвитку можуть не замислюватися, що буде далі. Багато чого їм просто здається прикольним.
Тому важливо не лише казати: «Спочатку думай, а потім роби», а й запитувати: «Чому ти це зробив? Як ти думаєш, які після цього можуть бути наслідки?» І розмовляти про це.
І, звісно, потрібно бути прикладом. Особливо для дітей дошкільного та молодшого шкільного віку: батьки для них є беззаперечним авторитетом, і вони роблять те, що робите ви.
Це може залишатися непомітним у повсякденному житті. Але, коли я спостерігаю за молодшими школярами, дуже добре бачу, як вони віддзеркалюють своїх батьків.
Тому, якщо ми хочемо, щоб дитина дбала про свою безпеку в інтернеті, важливо почати із себе. Ми є для неї прикладом.
🎭 За лаштунками професії
Наприкінці кожного інтерв’ю ми ставимо нашим героям кілька особистих запитань, що відкривають їх по-новому — поза професійною діяльністю.
Яка ваша улюблена дитяча книжка і чому?
Не пам’ятаю точної назви, але дід подарував мені збірку казок із Західної України. Я сам із Півночі. Чомусь ця книжка була в кількох місцях пробита виделкою — просто наскрізь.
Це була дуже цікава книжка з галицькими казками. Завдяки їй я вже в п’ять років знав, хто такий ґазда, хто такий когут і що таке ватра. Читав, знайомився із цим світом, і мені дуже подобалося.
Яку пораду ви дали б собі молодшому?
Спочатку хотів сказати: нічого не змінювати й робити так, як робиш, бо я насправді доволі задоволений. Але якщо саме пораду — більше казати людям, яких ти любиш, що ти їх любиш. Бо вони мають таку неприємну властивість — іти з твого життя в найнеочікуваніший момент.
Що могло б здивувати наших читачів про вас?
Тут буде доволі просто. Я знаю, що назву Естонія пов’язують зі згадкою римського історика Тацита у 98 році нашої ери. У нього був трактат про походження германців — точної назви зараз не пам’ятаю.
Це не обов’язково означає, що йдеться саме про сучасну Естонію, але це одна з історій, пов’язаних із походженням ранньої естонської народності. Ну так, бо історик щось таке знає.