Між Україною, Польщею і Канадою: лідерка, яка створює освіту майбутнього

26 років в освіті — шлях, який починався з роботи вихователькою і привів до створення міжнародної освітньої екосистеми. Оксана Рибаєва - засновниця дитячих садків BabyLand в Україні та Польщі, інноваційної гімназії в Харкові, міжнародних дитячих таборів у Болгарії, Чорногорії та Греції.

Її життя давно вийшло за межі однієї країни. Сьогодні вона працює між Україною, Польщею та Канадою — і саме цей міжнародний досвід дає нове бачення освіти, управління та лідерства. Вона керує педагогами на відстані, створює власні освітні стандарти, впроваджує штучний інтелект у навчальні та управлінські процеси — і водночас залишається мамою, для якої освіта починається не з програм, а з дитини.

У цьому інтерв’ю ми відверто говорили про те, як будується команда без офісу, чому вчитель має бути ментором, а не «носієм знань», як технології можуть підсилити людину — і чому справжня якість освіти народжується там, де є довіра, свобода і цінності.



Пані Оксано, ви маєте 26 років досвіду в освіті — від виховательки до засновниці освітньої мережі. У який момент ви зрозуміли: “я можу і хочу будувати власну систему”
Це не було так, що я одного дня сіла й сказала собі: ось тепер я створю систему. Швидше, це були виклики, на які доводилося реагувати. Ми почали помічати, що в деяких процесах співробітники працюють поруч, але в різному стані — хтось мотивований, а хтось ні. Хотілося зрозуміти, як зробити систему більш екологічною, чесною, як підтримати тих, хто справді вкладається.

І от — задача за задачею, рішення за рішенням, документ за документом. А через пів року я озирнулася й побачила: це вже не просто набір кроків. Це — система. Навіть більше — екосистема. Вона про здорові відносини, про чесність, про довгостроковість. А далі воно почало розростатися, як ялинка: гілочка за гілочкою. І зараз нові задачі просто добудовуються до цієї конструкції.

Тобто ключовим поштовхом стало повномасштабне вторгнення?
Ні, сам поштовх з’явився ще до цього. Але війна стала величезним викликом, бо організацію довелося вибудовувати на відстані. І клієнти, і викладачі опинилися в різних містах і країнах. Треба було навчитися керувати так, щоб люди залишалися в системі, відчували підтримку.

У цей момент ви вже були в Канаді?
Ні. Це дуже драматична історія. Я була в Києві з найменшою донечкою після операції — нас щойно виписали з лікарні. 24 лютого зранку нас евакуювали: партнер забрала мене з донькою, чоловік — дітей, і ми виїхали спершу під Вінницю, а потім — на Західну Україну.

Після цього ми виїхали до Чорногорії, де прожили близько шести місяців. Потім — Польща, приблизно півтора року. І тільки після цього — Канада. Це був вимушений шлях. Але він був пов’язаний і з майбутнім нашої донечки, яка має синдром Дауна. Ми розуміли, що в Україні можемо дати їй садок і школу. А от університет і доросле життя — це питання, на яке відповіді досі немає. У Канаді дорослі люди з інвалідністю реально живуть — і живуть повноцінно. Це стало ключовим аргументом.

Що для вас сьогодні складніше — залишатися педагогом у серці чи керувати великою освітньою структурою?
Найважче — не зрадити жодну зі своїх ролей. Бо кожне рішення я завжди розглядаю з кількох позицій: педагога, керівниці, співробітниці, мами, дитини. Тоді рішення стають виваженими.

Але баланс тримати непросто. Керівництво — це часто непопулярні рішення. Інколи вони болючі, але необхідні для розвитку. І водночас — я не хочу втрачати в собі педагога, людину, яка розуміє, що стоїть за поведінкою, емоціями, потребами.

Коли я почала вибудовувати систему, то свідомо подивилася на співробітників як на клієнтів: які в них болі, як компанія може їх зменшити. І цей підхід багато що змінив — у нашій взаємодії, у культурі спілкування. Але баланс між «теплом педагога» і «холодною логікою керівника» — це щоденна внутрішня робота.

Як, на вашу думку, змінюється роль керівника в освіті сьогодні? Яким має бути лідер, щоб команда йшла за ним не з обов’язку, а з довіри?
Лідер — це людина, яка надихає. Яка не просто дає доручення, а власним прикладом показує напрямок. Це як актор, який виходить на сцену, або вчитель, який заходить у клас — простір одразу змінюється. Твоя енергія, твій темп, твоя внутрішня цілісність. Якщо твої слова не співпадають із вчинками — це відчувається миттєво.

Лідер має жити тими цінностями, які декларує. Не просто говорити — а бути.

Де ви берете внутрішній ресурс, щоб залишатися лідером?
У дітях. У їхніх посмішках, успіхах, у тому, як вони ростуть. Коли важко — я просто відкриваю старі фото, згадую табори, заняття, зустрічі з батьками. Це заряджає неймовірно.

І ще — у мене зараз таке життя, що куди б я не поїхала, майже в кожному місті світу зустрічаю когось зі своїх колишніх учнів чи клієнтів. І це додає сил. Бо розумієш: твоя робота має сенс.

Яке управлінське рішення у вашій кар’єрі було найскладнішим — і чому саме воно стало точкою зростання?
Напевно, найскладнішим був 2014 рік. Ми почали бізнес у 2012-му — молоді, захоплені, повні віри. А потім — війна на Сході, економічна нестабільність, падіння доходів сімей. Клієнти почали масово відмовлятися від послуг не тому, що розчаровувались — їм просто не було за що платити. Ми сіли й порахували — так ми протримаємося місяць, два, можливо, три. І тоді довелося ухвалити дуже болюче рішення — залишити з чотирьох співробітників лише одного. Це був момент, коли серце боліло, але голова розуміла: якщо цього не зробити — ми закриємося повністю.

І сталося диво — вже через кілька місяців ми відновилися й знову розширили команду. Цей досвід навчив мене двом речам. Перше — іноді потрібно приймати дуже непопулярні рішення заради майбутнього.  Друге — довіряти своїй інтуїції.

Я не була бізнесвумен, я була вчителькою початкових класів. Але саме інтуїція часто підказувала, куди йти, на які курси записатися, з ким говорити. І тепер, коли стою перед складним вибором, я завжди згадую той 2014-й. І вчуся щоразу довіряти собі.

Освітній бізнес в Україні пережив надзвичайно складні роки. Що допомогло вам не зупинитися і продовжити розвиток?
Перше — це відповідальність. Я вже добре зрозуміла, що я дуже відповідальна людина перед дітьми, батьками, командою. Як мама, яка хоче обійняти весь світ і притиснути до себе — це, мабуть, про мене. Друге — це гнучкість. Гнучкість і постійний пошук різних варіантів.

Можливо, це ще й досвід з дитинства. Бо саме дитинство нас формує. Я останнім часом аналізувала, що саме допомогло мені стати такою, яка я є зараз. І зловила себе на думці: коли я опиняюся в ситуації, ніби притиснута до стінки, у мене не настає хаос чи паніка. Навпаки — з’являється ясна голова. І я починаю шукати рішення, варіанти, виходи. А вже потім, коли все зроблено, настає відкат — порожня голова, повна виснаженість. Але саме ця внутрішня зібраність у кризі і дозволяє рухатися далі.

Ви згадали, що частина цих якостей родом із дитинства. Якою ви були маленькою?
Я іноді питаю маму: «Як ти мене витримала?» (сміється) Я була справжньою пацанкою. Але з дитинства я знала, що хочу бути вчителем. Я збирала дітей у під’їзді, «вчила» їх, ставила оцінки — ну як же без цього.

Я дуже багато читала. Мені мама колись подарувала книжку — і мені більше нічого не було треба. Я буквально жила з нею. Мама казала: «Ти ж з нею навіть їси і спиш». І зараз я думаю: краще б діти жили з книжками, ніж із телефонами.



Я дружила більше з хлопцями. Велосипеди, ігри, пригоди — мені це було цікаво. У мене є брати, які приїжджали на літо, — ми завжди були разом, у русі, у драйві. Але одне було точно — я вже тоді знала, що хочу працювати з дітьми.

Який виклик у масштабуванні освіти за кордоном виявився для вас найнеочікуванішим?
Напевно, конкуренція… з державою. Коли ми відкрили садочок у Польщі, ми робили його для українських дітей, щоб зберегти мовну ідентичність. Але виявилося, що багато батьків хотіли протилежного — якнайшвидшої інтеграції. Мовляв, ми вже в іншій країні, значить, дитина має відразу говорити польською.

Але маленьким дітям це важко. Особливо тим, хто лише починає говорити. Через пів року вони можуть закриватися, переставати говорити взагалі — бо вони не розуміють, що відбувається. І нам потрібно було витримати час, поки батьки це усвідомлять.

Другий виклик — фінансова модель. У Польщі держава компенсує значну частину вартості садочка. Наприклад, якщо садочок коштує 2200 злотих, то 1500 платить держава. Решту — батьки. В Україні такої підтримки немає. Але є нюанс: щоб отримати ліцензію, 80% навчання має бути польською мовою. А ми хотіли зберегти українську. Тому два роки ми буквально «тягнули» садочок, поки не з’явилася програма для домашніх садочків із легшими умовами. Тоді ми змогли залишитися українськими та отримати дотацію для батьків.

Ще одна особливість — організаційні процеси. Наприклад, приміщення. В Україні орендодавець часто робить ремонт. У Польщі — ти сам все ремонтуєш, а коли виїжджаєш — можеш забрати ремонт із собою. І це буквально: знімають стіни, стелю, підлогу. Тому виклик був не лише фінансовий — а й ментальний. Треба прожити час у новій країні, щоб зрозуміти її механізми.

BabyLand, гімназія «Простір», міжнародні табори, технічні лабораторії — що об’єднує всі ці проєкти в одну філософію?
Дитина. Ми завжди кажемо батькам: ми працюємо для дітей, про дітей і заради дітей.

У школі ми не робимо лінійок «для галочки». Ми робимо свята для дітей. Бо це їхнє життя. І те, як ми його наповнимо, — стане їхніми спогадами на все життя.

Чи є серед ваших проєктів той, який особливо близький серцю?
Знаєте, моя мама колись дуже гарно сказала про мене та мою старшу сестру.  На  запитання: «Мамо, кого ти любиш більше?» — вона завжди відповіла: «Подивіться на пальці. Якщо порізати один чи інший — болить однаково».

От так само і з проєктами. Кожен із них народжений з любов’ю, у кожен вкладена душа, час, сили, переживання. Тому я не можу сказати, що якийсь із них — “особливіший”. Я хвилююся за кожен. Просто на різних етапах різні проєкти потребують більшої уваги чи турботи. Але уявити, що якийсь із них зникне — для мене це дуже болісно. Саме тому я шукаю способи зберегти всі — і садочки, і табори, і нові напрямки.

Бо коли є любов до справи — знаходяться і гнучкість, і відповідальність, і нові можливості продовжувати рухатися вперед.

Як виглядає ваш ідеальний освітній простір для дитини?
Ідеальний простір для мене — це місце, де народжуються теплі спогади. Наша пам’ять працює як маленькі фотокартки: ми згадуємо яскраві миті, пов’язані з емоціями. Тому дитинство має бути саме таким — наповненим радістю, пригодами та відкриттями.

У дитячому садочку це — казка і гра. Діти фантазують, вигадують, досліджують, і на цьому можна будувати весь освітній процес. Щодня з ними має відбуватися щось цікаве: сьогодні ми печемо пряники, завтра танцюємо, потім створюємо подарунки для батьків, вирушаємо у «подорожі» країнами, святкуємо разом із родинами — і так формується повноцінне життя дитини в садочку.



У школі — це вже інший рівень, але суть та сама: тут у дитини є друзі, улюблена вчителька, дорослі, до яких можна звернутися без страху. Простір має давати змогу розкриватися — через студії, творчість, діяльність, навіть перші кроки до фінансової грамотності. Головне, щоб дитина розуміла, для чого вона навчається, і могла застосувати це в житті.

Мій основний принцип такий: навчити дитину жити в цьому світі самостійно. Щоб вона вміла аналізувати, приймати рішення, бачити ризики, турбуватися про себе.

Табір — це ще одна важлива частина. Там діти отримують друзів, емоції, вчаться жити без телефонів, бачити світ ширшим. Квести, командні ігри, спільні справи — це не просто розваги, а інструменти розвитку.

Бо головне — показати дітям, що життя відбувається не «потім». Воно — тут і зараз.

Чим Babyland і гімназія «Простір» відрізняються від класичних приватних закладів?
Ми взяли класичну школу і підняли її на новий рівень системності. Класичні школи орієнтовані на оцінки — вони визначають статус дитини. Для нас оцінка — суб’єктивна, важливіше навички, які дитина реально може застосувати. Ми будуємо траєкторію дитини від року до шести років, і потім продовжуємо в школі від першого до дев’ятого класу. Ми знаємо, що відбувається з дитиною щороку і як це поєднати в системі.

Також ми інтегруємо сучасний світ у навчання. Курс емоційного інтелекту спочатку був лише для першого класу, зараз він охоплює всі класи до дев’ятого. І профорієнтація стала ключовою: у дев’ятому класі дитина вже знає, куди хоче вступати, а старші класи допомагають реалізувати цю мрію.

Ми розробили і курс фінансової грамотності, щоб діти розуміли, як управляти ресурсами. Усе будується поступово, як сніжний ком: процеси нарощуються від маленьких кроків до системного результату.

Сьогодні ви живете в Канаді, а ваші освітні проєкти працюють в Україні та Польщі. Перебуваючи між різними освітніми культурами, що з цього міжнародного досвіду ви свідомо інтегруєте у свої проєкти — і чому?
Я інтегрую не лише досвід тих країн, де живу зараз. Я взагалі постійно досліджую різні освітні системи — особливо тоді, коли перед нами з’являється новий виклик.

Наприклад, після початку повномасштабної війни виникла ситуація: частина вчителів працювала онлайн, їм було зручно, а повернення в офлайн давалося важко. Для батьків же будь-яка зміна вчителя — це завжди тривога. Тому я почала шукати рішення: як із «болю» зробити природний процес. І я побачила цікаву практику — зокрема в Італії (та частково в Канаді). Там вчитель працює з певною віковою групою. Наприклад, є вчитель молодших класів, який багато років бере саме перші класи. Він дуже добре знає цей вік, комфортно з ним працює і відчуває себе впевнено. Іншим, наприклад, ближчий 4 клас — і вони теж залишаються з цим віком.

Це знімає безліч проблем. По-перше, не формуються ярлики на дітей. Новий вчитель бачить клас без упереджень. По-друге, діти поступово звикають до того, що в різні періоди навчання з ними можуть працювати різні педагоги — і це чудова підготовка до середньої школи, де вчителів багато.

Я проаналізувала плюси, продумала, як це презентувати команді та батькам — і ми вирішили впровадити таку систему. Реакція була дуже позитивною.

Те саме стосується й інших процесів. Наприклад, ми повністю змінили формат батьківських зборів. Тепер замість традиційних зустрічей у нас є короткі індивідуальні консультації, де вчитель обговорює три питання:
1️⃣ які сильні сторони дитина проявляє зараз,
2️⃣ які є труднощі,
3️⃣ як ми разом — школа та батьки — можемо допомогти їх подолати.

А «збори» ми перетворили на чотири події на рік — дні відкритих дверей. Перший із них називається «Мій шлях до успіху»: адміністрація пояснює освітні процеси, вчителі — як працюють із результатами дітей, а самі діти показують, чого досягли.

Цей формат багато в чому натхненний Канадою. Там школа — простір дитини, а не батьків. І коли з’являється день відкритих дверей, саме дитина стає гідом для мами і тата. Це дуже цінно.

Тому мій підхід простий: я спочатку досліджую, аналізую, адаптую — і лише потім інтегрую. Бо просто «скопіювати» систему без урахування нашого контексту — неможливо.

У вашому великому бізнесі, звичайно, хтось допомагає. Давайте поговоримо про команду. Що для вас означає команда?
Для мене команда — це передусім люди, а не просто співробітники чи колеги. Це партнери, з якими ми будуємо стосунки на спільних цінностях, орієнтирах і відповідальності. Важливо вміти делегувати й чітко розуміти: де моя зона відповідальності, а де — твоя. Саме так народжується справжнє партнерство.
У нашій системі ми одночасно є і клієнтами, і підрядниками один для одного. Я можу бути клієнтом для своїх викладачів, а вони — для мене. Для мене принципово, щоб команда була не просто виконавцями, а творцями — людьми, які беруть ініціативу, пропонують ідеї й реалізовують їх.

Команда для мене — це простір, де можна бути собою, розвивати творчість і зростати, але завжди в межах спільних цінностей, відповідальності та місії, яку ми реалізуємо разом.

Ви створили внутрішню LMS-платформу для навчання команди. Чому ви інвестуєте у розвиток своїх людей?
Якщо хочеш, щоб стандарти якості працювали у всіх закладах, потрібно навчати і показувати процеси. Багато вчителів не знають методику НУШ, тому я розробила семінари, тренінги та курси, які допомагають їм працювати системно.

LMS-платформа дозволяє команді навчатися тоді, коли їм зручно, повторювати матеріал, застосовувати на практиці та адаптувати нові інструменти. Це особливо важливо при масштабуванні: коли розширюємося до гімназії, нові процеси треба пояснити всім учителям, і навчання онлайн дозволяє охопити всіх без перевантаження. З практикою видно, що це ефективно: команда отримує знання, застосовує їх на практиці і зберігає високий рівень стандартів у всіх закладах.

LMS платформа – це моя комунікація з командою, бо я не можу бути з ними на протязі всього дня, але через ці курси можу бути з ними в той момент, коли їм зручно.

Яких педагогів ви шукаєте в свою команду за цінностями, мисленнями, підходами? Який принцип для вас головний?
Для мене ключовий принцип — готовність людини навчатися й зростати. Я добре розумію, що педагогам із багаторічним досвідом у системі часто складно змінювати підходи, і лише невеликий відсоток справді відкритий до трансформацій. Водночас молоді вчителі, які приходять у професію, теж потребують донавчання — адже сучасна освіта вимагає інших інструментів і мислення. Тому я завжди вірю в людину до останнього. Для мене важливо, щоб людина була готова навчатися. Будь-які навички можна опанувати.

І ще один найголовніший принцип – це спілкування, взаємодія з дітьми. У нас є відбір, коли це просто перша зустріч, і я ніколи не готую її з якимись певними питаннями завчасно. Це жива зустріч. Від того, як відповідає людина, я розумію, чи підходить вона. Наступний етап – прийти до нас вживу і пробути цілий день. І ми спостерігаємо, як людина спілкується з дітьми. Якщо є взаємодія, є спілкування, і людина бачить дитину, навіть якщо десь з методикою щось не так, я готова навчати цю людину. Ми вже бачимо, чи вона навчиться, бо цей процес відслідковується.

Якщо я бачу, що серед кандидатів є  «зірки», все знають, все вміють, все класно, але немає взаємодії з дітьми – ні, нам це  не підходить.

Чи зараз у ваші заклади ви шукаєте людей?
Так, ми зараз шукаємо людей у команду. І навіть напівжартома думали зняти відео з фразою: «Мрієте про дитину — тоді вам до нас». На сьогодні у нас шість дівчат у команді — вчителі початкових класів і вихователька садочка, усі працюють на одній локації. Вони вагітні, одна вже стала мамою, ще п’ятеро зараз проживають цей особливий період.

Я часто кажу дівчатам, що це, мабуть, про простір, який ми створили: коли людині спокійно, безпечно й добре, вона росте і внутрішньо, і в житті. Багато з них дуже хотіли стати мамами вже давно, а тут — одразу шість таких теплих історій. І для мене це один із найцінніших показників того, що ми будуємо правильне середовище.

Ми шукаємо вчителів початкових класів, асистентів, вчителів математики, фізики та англійської мови. Наша гнучкість дозволяє виходити з різних ситуацій. Наприклад, зараз вчитель математики працює онлайн. Минулого року ще інформатика була онлайн. Ми не беремо просто будь-кого.. Ми готові змінювати, шукати інші формати і пояснювати це батькам. Але беремо тих, хто дійсно навчить дітей.

Якщо вчитель працює онлайн,то в класі є присутній ще вчитель, який допомагає, якщо щось потрібно. Плюс – індивідуальний ноутбук, навушники у дитини, щоб вона сиділа один на один з вчителем у своєму класі. Це побудова процесів так, щоб працювало в тих умовах, які зараз є.

Що отримує новий співробітник у вашій компанії, окрім роботи?
Обійми, емоції й відчуття справжньої команди. Для мене це надзвичайно важливо, адже освіта — це здебільшого про жінок, і в нашій команді їх справді багато. Я завжди прагнула створювати середовище без інтриг і «підкилимних ігор», де немає місця конкуренції за рахунок іншого. Для нас важливі чесність і відкритість: якщо щось не відгукується — можна прийти, проговорити, почути одне одного й знайти рішення разом.



Як і з дітьми: якщо між співробітниками є конфлікт, ми приходимо і допомагаємо його вирішити, здружуємо. Це дружня атмосфера, підтримка, навчання, і підтримка не лише в робочих процесах, а й поза ними. У нас є спілкування після роботи: можна посидіти, пограти в настільні ігри, поспівчувати, допомогти в якійсь ситуації. Це підтримка і команда, і спільнота, де ти відчуваєш, що ти свій серед своїх.

Ви активно впроваджуєте штучний інтелект та цифрові інструменти в освітні й управлінські процеси. Які рутинні задачі вони вже справді спростили для вас та вашої команди?
Колись я жартувала, що мрію клонувати себе — настільки різні процеси потрібно одночасно тримати в полі зору. Звісно, фізично це неможливо. Але завдяки ChatGPT і кастомізованим GPT-асистентам мені вдалося створити «цифрових методистів» — фактично своїх робочих клонів. Для мене дуже важливо, щоб усі освітні програми, уроки, презентації — відповідали єдиним стандартам. Я бачу систему цілісно, як стратег: розумію, куди рухаємося й як мають вибудовуватися процеси. Але вчителям це не завжди видно — вони працюють на своєму рівні задач.

Тому ми створили GPT-асистентів, куди вчитель може просто внести тему, клас, формат уроку, напрям — наприклад, soft skills, профорієнтація, менторство, інтеграція TRIZ чи ще щось. Асистент допомагає структурувати урок за стандартом і навіть формує промо-опис. А далі вчитель переносить це в презентацію — і за 5 хвилин в нього готовий якісний, структурований матеріал. Важливий момент — це не про уніфікацію і “однаковість”, а про стандарти якості. А зміст, ідеї та стиль лишаються авторськими.

Ще один приклад. Нещодавно ми організовували серію Днів відкритих дверей — близько 150 батьків, кілька локацій, різні теми. Мені було важливо показати, що система працює не точково, а комплексно, що її реалізують усі вчителі. Тому ми знову залучили AI-асистентів — вони допомогли педагогам структурувати подачу, не забравши при цьому їхню індивідуальність.

Ми також застосовуємо AI в операційних і управлінських процесах — аналіз даних, записи та транскрибування зустрічей, підготовка матеріалів. Особисто для мене ШІ став інструментом, який допомагає фіксувати й структурувати мою роботу. Бо часто мої стратегічні рішення не видно одразу — результат проявляється через півроку чи рік. Тепер же я можу надиктовувати думки в дорозі, аналізувати, збирати їх в один документ — і в кінці місяця отримувати реальний звіт. Якось AI порахував, що я закрила 47 стратегічних задач за місяць — і це дійсно стало можливим завдяки автоматизації.

У нас навіть є “архітектура GPT-чатів” для окремих напрямів — наприклад, для таборів, подій, квестів. Це фактично інструмент передачі експертизи команді. Бо навчити всіх цьому вручну — це роки. А так вони можуть користуватися моїми напрацюваннями тут і зараз. І паралельно ми навчаємо AI-грамотності дітей. У нас є студія “Проєкти  ШІ” , де діти з першого класу вивчають, як працює штучний інтелект, і як використовувати його етично та творчо.

Для мене AI — це не заміна людини, а підсилення. І, чесно кажучи, сьогодні це мій робочий партнер.

Ви також проводите воркшопи зі штучного інтелекту для педагогів. Які страхи щодо технологій ви чуєте найчастіше? І як допомагаєте освітянам їх долати?
Я завжди будую процеси з позиції практика. Я даю лише ту інформацію, яку прожила особисто, перевірила й проаналізувала. Лише після цього можу про неї говорити й навчати інших.

Працюючи з учителями 50+, я бачила, що страх нових технологій часто виникає не через складність, а через неправильне навчання. Тому я завжди пояснюю все простою мовою: нові терміни перекладаю «по-людськи», без бар’єрів і відчуття, що хтось чогось не знає.

Для мене важлива прозорість і практика. Спочатку — зрозуміла теорія, далі — конкретні дії, де навіть без знань можна отримати результат. Коли людина бачить, що в неї виходить, зникає страх і з’являється впевненість.

Найкраще працює навчання через прості приклади. Коли ми, наприклад, створили реп на правило з математики за допомогою технологій, учителі побачили: це сучасно, цікаво і зовсім не складно. Саме так складне стає простим — через практику.

Якою ви бачите українську освіту через 10 років і яку роль хочете в цій трансформації відігравати особисто?
Я бачу майбутнє технологічним. Вже зараз розвиваються інструменти, які дозволяють спілкуватися голосом і очима, без традиційного викладання. Навчання стане інтерактивним, схожим на фантастичні фільми: інформація буде доступна одразу, а роль вчителя трансформується. Вчитель уже не просто передає знання — він фасилітатор і ментор, який підтримує, направляє і допомагає зосередитися. Діти самостійно знаходять інформацію, а ми показуємо, як її ефективно використати.

Моя роль у трансформації — поєднувати освіту з сучасним світом і будувати цінності зсередини. Зміни завжди починаються з тебе, і тоді вони поширюються далі. Я бачу, як тренди змінюють середовище: екосистеми, нові підходи в школах і гімназіях. Ми не копіюємо інших, а створюємо власну систему, практикуємо і вдосконалюємо її. Коли бачимо, що інші слідують нашому прикладу, це підтверджує, що ми формуємо нові стандарти. Наш фокус — якість освіти. Вона повинна контролюватися не через критику, а через підтримку та навчання команди. Довіра до вчителів — ключова, і наша мета, щоб українська освіта досягла високого рівня стандартів і нових цінностей.

Чи плануєте ви нові проєкти у вашому бізнесі?
Так, звісно. У нас є кілька напрямків, над якими вже активно працюємо.

По-перше, це моя давня мрія — створити простір для дітей від народження до трьох років. Наразі ми беремо участь у грантовій програмі в Україні, яка підтримує відкриття таких садочків. Я особисто не можу долучитися до програми як учасниця через те, що живу в Канаді, але команда вже проходить необхідне навчання. Для мене це дуже важливо, тому що багато наших мам хочуть повертатися до роботи вже після шести місяців, але не мають підтримуючого середовища. Ми хочемо створити саме таке місце — де дитині безпечно, а мама може спокійно працювати.

По-друге, ми створили нову концепцію табору — «Від Харкова до світу. Від тривог — до свободи». Це подорожі Україною та світом, щоб діти бачили різні культури, розширювали світогляд і водночас глибше пізнавали свою країну, її ідентичність, красу і силу. Я це особливо відчула, коли ми виїхали за кордон. Ми зловили себе на думці: а чому, маючи Карпати, Синевір і стільки краси вдома, ми так мало подорожували Україною? Бо були в тунелі «робота-дім». А подорожі — це розвиток, це досвід, це зустрічі й нові сенси. Це мотивує рухатися вперед.

І третій напрям — це вже канадська історія. Ми подали документи на відкриття некомерційної організації для дітей. Тут дуже розвинена підтримка освіти, є безліч можливостей для соціальних проєктів — садочків, таборів, курсів. Я хочу, щоб це був не бізнес, а соціальна справа. Щоб наші українські викладачі могли проходити сертифікацію (вона складна, але реальна) і продовжувати працювати з дітьми у своїй професії. І щоб наші діти мали простір «серед своїх» — підтримуючий, теплий, український.

Що б ви сказали педагогам і управлінцям, які мріють створити сильний освітній бізнес, але бояться зробити перший крок?
Пробувати. Я завжди кажу і дітям, і викладачам: якщо ви спробували — є тільки два варіанти: або вийде, або ні. Але у будь-якому випадку ви отримуєте досвід, і наступного разу будете ближчими до результату.

А якщо не пробуєте — варіант тільки один: не вийде ніколи. Страх — це те, що тримає нас на місці. Тому важливо знаходити справу, яка справді живе у вас всередині. Якщо вона ваша — вона «горить». І тоді рано чи пізно все обов’язково вийде.

З огляду на ваш багаторічний досвід, масштабні проєкти та шлях керівниці, педагогині й мами — з якими побажаннями ви входите у Новий рік для себе, своєї команди та всієї освітньої спільноти?
Я хотіла б побажати миру. Це найперше. Миру для всіх нас. А ще — емоційної та психологічної стійкості. Вміння розуміти себе, чути себе, відчувати себе. Бо тільки це веде нас уперед. Головне — не зраджувати себе, свої цінності, свої мрії. І мріяти. Багато мріяти. Бо саме мрія здатна привести нас туди, де ми маємо бути.

Пам’ятаю, коли ми відкрили наш перший садочок і він пропрацював рік, у мене з’явилася мрія — відкрити садочок у Польщі. Ми думали про це, працювали в цьому напрямку, але згодом наче відклали цю ідею. А потім, коли садочок у Польщі вже працював, я раптом усвідомила: це ж була моя мрія — і вона здійснилася. Я також мріяла, щоб наша компанія стала міжнародною. І сьогодні вона вже міжнародна.

Мрії справджуються. Але важливо робити кроки назустріч — пробувати, діяти, рухатися. Бо, як кажуть, дорогу здолає той, хто йде. Тому йдіть уперед. І життя обов’язково приведе вас туди, де ви відчуєте: так, це моє.



Бо життя одне. Його треба прожити тут і зараз. І озирнувшись одного дня, сказати собі: «Ого, скільки всього було в моєму житті. І це прекрасно».

🎭 За лаштунками професії
Наприкінці кожного інтерв’ю ми ставимо нашим героям кілька особистих запитань, що відкривають наших героїв по-новому — поза роботою, але все ще з душею педагога.

Яка ваша улюблена дитяча книга і чому?
Якщо чесно — однієї улюбленої книги в мене немає. Я — справжній «пожирач» книг, фільмів і музики. Люблю дуже різне: від сучасних історій до класики. Обожнюю мультфільми, дивлюся багато фільмів — хіба що жахи не люблю, бо навколо нас і так достатньо тривоги.

Я читаю і дитячі книжки, і дорослу літературу — фентезі, романи, детективи. У кожній історії я знаходжу щось для себе: емоції, досвід, новий ракурс бачення. І інколи це трансформується в особисті висновки, які потім можу застосовувати в житті чи роботі.

Для мене книга — це своєрідне дзеркало людини. Чим більше ми читаємо, дивимося, слухаємо — тим глибшими стаємо всередині. Мабуть, тому я не можу назвати одну-єдину улюблену книгу чи навіть жанр. Мені подобається все, що допомагає по-іншому подивитися на світ.

Яку пораду ви б дали собі молодшій?
Йти вперед. І обов’язково зберігати свій досвід — фіксувати його, записувати, знімати, фотографувати. Бо час не повернеш. А досвід — це величезна цінність.

Я часто замислювалась: чи змінила б я щось у своєму житті? Шлях був непростим. Дуже непростим. Але розумію — ні, не змінила б. Бо саме цей шлях привів мене туди, де я є зараз.

І ще — дуже важливо не зраджувати себе. Навіть у стосунках із найближчими. Ми, як батьки, часто багато терпимо. Але інколи важливо ставити межі. Навіть дітям. Бо це теж про любов до себе.

Тому моя головна порада — бути сильною, вірити в себе і знати: попереду — світло. Навіть якщо зараз важко.

Що б наших читачів  здивувало про вас?
Мабуть, те, що я можу бути… дитиною (посміхається).  Я не боюся бути смішною, розкутою, грайливою. Можу кататися з дітьми на гірках, дуркувати, веселитися — а через хвилину вже бути абсолютно серйозною дорослою жінкою на діловій зустрічі.

У мені є акторка, педагог, бізнес-леді, трошки пацанки — і вся ця суміш дуже органічно уживається разом.

І, мабуть, ще те, що люди часто відзначають мою енергію. Кажуть, її відчувають навіть через екран. Можливо, це теж може здивувати…