Кожен заклад має свою історію. Але найголовніші сторінки пишуть люди – ті, хто наповнюють його теплом, дитячим сміхом і щирою вірою у майбутнє. Сьогодні ми спілкуємося з директоркою Закладу дошкільної освіти (ясла-садок) комбінованого типу «Перлинка» Броварської міської ради Броварського району Київської області, Катериною Ходос, яка пройшла шлях від занедбаних стін до створення справжнього дому для малюків.
Сьогодні «Перлинка» — сучасний, живий, теплий простір для малечі. Але за цими стінами — роки рішень, викликів, сміливості й постійного руху вперед. Ми поспілкувалися з пані Катериною про шлях, який привів її у дошкілля, про перші непрості місяці керівництва, про команду, традиції та дітей — маленькі «перлинки», заради яких і твориться вся ця магія.
Пані Катерино, розкажіть, будь ласка, про себе та свій професійний шлях у дошкіллі. Як усе почалося?
У дошкілля мене привів мій син Андрій. Коли йому було два з половиною роки, ми шукали садочок, і я вирішила бути поруч — пішла працювати разом із ним. Маючи освіту, що дозволяла працювати з дітьми, я проходила свою адаптацію паралельно з ним — тільки вже як молода вихователька. Починала в ясельній групі, і саме найменші діти найбільше мене надихали своєю щирістю та відкритістю. Це підштовхнуло мене розвиватися далі: я вступила до Ніжинського педагогічного університету, отримала диплом і згодом стала вихователем-методистом. Після кількох років роботи у різних закладах у 2017 році я взяла участь у конкурсі на посаду директора й перемогла. Після випробувального терміну мене офіційно призначили керівницею. Цього року, 1 листопада, виповнюється вісім років, відколи я очолюю «Перлинку», і загалом у дошкіллі — понад 16 років мого життя.
Пригадайте той перший день, коли ви вперше переступили поріг свого закладу. Які це були емоції?
Наш заклад — комбінованого типу ясла-садок „Перлинка“ Броварської міської ради Київської області. Ми знаходимося в самому центрі міста Бровари — міста щасливих людей, як ми любимо казати.
Коли я прийшла сюди у 2017 році, «Перлинка» була зовсім іншою. Якщо чесно, спочатку мені було страшно. Раніше я працювала у іншому невеликому затишному садочку, а тут побачила заклад, який здавався втомленим і занедбаним. Хотілося буквально обійняти його й підтримати.
Та водночас було сильне бажання змінити все — вдихнути нове життя, позбутися старих підходів, зробити садочок сучасним і відкритим. Мені тоді було лише 32, тож, звісно, хвилювалася, але трималася впевнено.
Початок був непростим: частина будівлі — аварійна, не працювало освітлення, бракувало кадрів. На носі — новорічні свята, а треба було терміново вирішувати побутові й технічні питання, міняти вікна, ремонтувати. Це був період постійних викликів і швидких рішень.
Так, здається, викликів тоді було чимало. Розкажіть детальніше про ті перші місяці вашої роботи — як ви з усім справлялися?
Так, це справді були виклики. Насамперед — масштабні ремонти. Досвіду тоді бракувало, тож ночами вивчала будівельні норми, готувалася до конкурсу й водночас формувала команду. Було важливо зрозуміти, хто готовий змінюватися, брати відповідальність і рухатися вперед. Згодом ми не лише відновили заклад, а й почали розвиватися, впроваджувати нові напрямки, зокрема екологічний.
Випробуванням стала пандемія COVID-19 — потрібно було балансувати між хворобами й управлінням процесами. У 2019 році ми перейшли на фінансову автономію — усі закупівлі та ремонти стали відкритими. Це велика відповідальність, але й крок до сучасного управління. Мені дуже пощастило з командою — це потужні, компетентні фахівці, які завжди знаходять рішення.
Ще один важкий етап — початок повномасштабного вторгнення. Я жила в садочку майже три тижні: ми облаштували укриття для понад сотні людей, готували обіди для тероборони, приймали водіїв гуманітарних коридорів. Це був болючий, але важливий досвід.
Зараз ми продовжуємо працювати, не зупиняючись. Викликів вистачає — від змін у законодавстві до кадрового дефіциту. Але ми не здаємося, бо коли віддаєш себе справі — вона завжди віддячує.
У вашого закладу дуже красива назва — «Перлинка». Що вона для вас означає?
Так, «Перлинка» з часом стала своєрідною філософією нашого садочка. Назву придумали ще до мене, але коли я почала керувати закладом, захотіла глибше зрозуміти її зміст.
Як відомо, перла народжується всередині мушлі після численних перешкод — бур, течій, руху води. І зрештою з’являється щось унікальне, прекрасне. Мені це дуже нагадує дитину: вона теж проходить свій шлях — від маминого серця до народження, і якщо цю маленьку «перлинку» правильно підтримувати, дбати й допомагати розкривати світ, з неї виростає гармонійна, творча особистість.
Коли я лише починала свій шлях як керівниця, зробила для себе важливий висновок: якщо вдало поєднати молодість і креатив з досвідом і мудрістю, то виникає справжня магія. Молодість запалює досвід, а досвід навчає молодість. І саме з цього поєднання народилася наша перлина — унікальний колектив і спільна справа.
Скільки у вас співробітників і як ви вибудовуєте командну роботу?
У нашому закладі працює 41 людина — майже половина з них — педагогічні працівники, інші — фахівці, які забезпечують діяльність садочка. Як і в будь-якому колективі, бувають робочі моменти, але ми завжди вміємо домовлятися й чути одне одного. Я часто кажу: «Мої від мене не їдуть, а чужі не тримаються» — це найкраще описує нашу команду. Нас об’єднує любов до дітей і своєї справи.
Маємо потужну, творчу, активну команду педпрацівників, постійно шукаємо нові формати розвитку — беремо участь у флешмобах, творчих акціях, впроваджуємо STREAM-освіту.
Наш колектив — це поєднання підтримки й натхнення. Ми пишаємося відгуками батьків і щоденними результатами. Я вдячна своїм людям, що навіть у непростих умовах вони продовжують дарувати дітям тепло, любов і світло.
Ви пройшли шлях від вихователя до керівниці. Яким, на вашу думку, має бути сучасний вихователь?
Передусім вихователь має бути витривалим, стійким і трохи театралом (усміхається).Діти зараз відкриті, але й вимогливі, тож педагог повинен бути гнучким, сучасним, знати технології й залишатися добрим і уважним.
Вихователь — не «маленький вчитель», а провідник у світ пізнання. Він допомагає дитині розкрити себе й не робить за неї того, що вона може сама. Це професія «восьминога» — багатофункціональна й чуйна. Але головне — любов. Якщо справді любиш дітей, усе вийде. Якщо ж дратує дитячий плач — це, мабуть, не твоє покликання.
Як ви підтримуєте своїх педагогів у складні моменти?
Я не чарівниця (усміхається), але завжди намагаюся бути поруч. Іноді достатньо просто вислухати чи поділитися досвідом, щоб людина відчула — вона не сама. Ми цінуємо дрібниці, що створюють тепло і дарують щирі усмішки — зробили всім працівникам новорічні брендові календарики, до 1 вересня — маленька афірмація для натхнення у новому навчальному році.
А чи має ваш колектив свої традиції?
Попри війну та постійні зміни, нам непросто зберігати сталі традиції. Але є дата, яка для всього колективу має особливе значення — 1 листопада, день народження нашої «Перлинки». Ми завжди намагаємося відзначити його по-своєму: колись це були флешмоби чи ярмарки талантів, раніше навіть організовували корпоративи та поїздки, як-от екскурсію до Умані. Сьогодні можливості вже не ті, але ми все одно створюємо свято всередині закладу — настільки, наскільки дозволяють обставини.
🎉 Цього року «Перлинці» — 8.
І за цими вісьмома роками — цілий всесвіт: сотні дитячих сміхів, щирі обійми, теплі слова, моменти, які залишаються з нами назавжди. Ми пройшли великий шлях разом — у непростій реальності повітряних тривог, виснаження й невизначеності.
Але ми тримаємося, тому що поруч — наша спільнота: працівники, батьки, діти, друзі, наші захисники. Саме вони наповнюють «Перлинку» життям і дають сили рухатися далі.
Ми вдячні кожному, хто вкладає частину свого серця в цей заклад, хто вірить у дітей і допомагає творити для них майбутнє вже сьогодні.
✨ З днем народження, рідна «Перлинко».
Світлого тобі зростання, натхнення та нових добрих історій попереду.
Давайте поговоримо про найголовніше — ваших вихованців. Чи можна назвати їх справжніми перлинками закладу?
Звичайно. У нас 130 маленьких перлинок — і кожна з них унікальна. Діти — це найбільша цінність суспільства, найбільший скарб, який існує на нашій планеті.
Що для вас означають діти у вашому закладі?
Кожна дитина обдарована, і завдання педагогів — допомогти розкрити її потенціал. У нас 12 дітей з особливими освітніми потребами, зокрема з 4–5 рівнями складності, але ми справляємося — бо діти це радість, сміх і любов. Їхні посмішки — найкраща винагорода. Іноді саме дорослим варто повчитися в дітей — вони щирі, живуть у моменті, не носять масок.
Дитина є дитиною — незалежно від кольору шкіри, інтелекту чи статусу. Це щастя, натхнення й водночас виклик, що спонукає нас розвиватися.
А що саме мотивує вас у спілкуванні з дітьми?
Вони надихають і змушують постійно розвиватися. Якщо хочеш, щоб дітям було цікаво — треба самому бути цікавим. Щодня шукати нові ідеї, вигадувати активності, творити разом із ними. Тоді з’являється справжня взаємодія і чудовий результат — дитина виходить до школи впевненою і щасливою.
Чи є традиції, які ви підтримуєте з дітьми щороку?
Так, у нас є кілька особливих традицій. Одна з найулюбленіших — зимовий проєкт «Льодова феєрія». Ми започаткували його ще у 2019 році. Ідея народилася випадково: побачила в новинах, як у Китаї створили величезне льодяне місто — і подумала, а що, якщо зробити щось подібне з нашими малюками? Взяла форму метелика, налила воду, поставила в морозилку — і ось він, перший льодяний метелик! Так з’явилася наша «Льодова феєрія», яка живе вже шостий рік поспіль. Діти разом із батьками створюють справжні витвори мистецтва — заливають у лід пелюстки троянд, орхідеї, роблять кольорові фігурки. Це цілий фестиваль краси, творчості та дитячого захоплення.
Ще одна важлива традиція — навчання безпеці життєдіяльності. Ми часто запрошуємо пожежників, медиків, проводимо тренування. Навіть до війни ми систематично вчилися діяти у надзвичайних ситуаціях.
Як ваш заклад пережив початок повномасштабного вторгнення?
Наше міське керівництво почало готувати заклади ще до 24 лютого: ми облаштовували укриття, отримували інструкції, але, звісно, ніхто не вірив, що війна справді почнеться. Коли сталося вторгнення, у перший день діток не привели, працівники прийшли не всі, були в розгубленості, але деякі працівники активно включилися в роботу. Через кілька днів ми відновили освітній процес у дистанційному форматі. Досвід ковіду нам дуже допоміг: мали готові відеозаняття, розробки, онлайн-зв’язок з батьками. А коли ситуація стабілізувалася — повернулися до офлайну.
Як реагували діти? Чи відчувалося, що вони налякані?
Чесно, ні. Мабуть, батьки зробили все, щоб їх уберегти від страху. Ми не бачили паніки чи стресових реакцій. Навпаки — діти люблять ходити в укриття. Там багато місця, можна стрибати, гратися, робити руханку, малювати. Наші вихователі облаштували кожній групі власну зону — зі столами, іграшками, килимами. І навіть коли лунає тривога, освітній процес не зупиняється. Діти малюють, ліплять, читають, сміються.
Тому ми кажемо: навіть попри війну, яскраві дні й щасливе дитинство тривають.
Як у вас налагоджена взаємодія з батьками вихованців?
У нас дивовижна спільнота! Батьки активно беруть участь у всьому житті садочка — від акцій і флешмобів до покращення матеріально-технічної бази. Пригадую, одного разу нам потрібен був Святий Миколай на свято. Костюми були, але бракувало чоловіків. Ми звернулися до татів — і в черзі стояли охочі! У результаті в кожній групі був свій Святий Миколай.
А ще у 2019 році ми започаткували проєкт «Малята на тата». Його суть — тато приходить у групу й цілий день проводить із вихователем, виконуючи всі обов’язки. Ми хотіли, щоб тати відчули, як це — бути на нашому місці. І, повірте, вони справилися блискуче! На жаль, проєкт зараз на паузі — один із тат захищає Україну, інший, на жаль, загинув. Але ми обов’язково його відновимо, бо цей досвід дуже цінний.
Іноді саме така співпраця допомагає помічати важливі речі, правда?
Абсолютно. Один тато під час участі в проєкті звернув увагу, що на майданчику, після демонтажу старого обладнання, залишилися металеві кінчики з бетону, які ми, чесно кажучи, не помітили. Ми одразу все усунули. І я йому щиро дякувала. От вам і ще одна причина, чому важливо, щоб батьки були поруч.
А чи проводите ви якісь спільні заходи для родин?
Так, уже другий рік поспіль ми організовуємо «Кафе для мам» до нашого весняного свята. Ми не відзначаємо 8 березня, а маємо власний, теплий і щирий День мами у травні. Мами приходять у садок і сідають за столики, ніби в маленькому кафе — без чаю й кави, але з любов’ю та щирими емоціями. Діти готують пісні, вірші та невеликі виступи. Минулого року тато виконав дует із донечкою, і це зворушило всіх до сліз. А мама, яка керує хореографічною студією, вийшла на сцену з сином-випускником у спільному танці — дуже гармонійному й щирому.
Такі моменти формують культуру поваги, підтримки й доброти. І діти, спостерігаючи за цим, вчаться бачити красу — не лише зовні, а й у взаєминах між людьми.
Пані Катерино, як ви бачите роль директора у змінах у системі освіти, зокрема дошкільної?
Насамперед хочу сказати: ідеальних людей не буває, і не помиляється лише той, хто нічого не робить. Мені, чесно, пощастило — у нашому місті потужна спільнота керівників, компетентна, активна, готова до змін. І я щиро переконана: директор має постійно розвиватися, трансформуватися, змінювати свій світогляд. Це не посада, це стан — бути у русі.
Керівник — це багатогранна особистість. Іноді трапляються ситуації, яких не передбачено в жодній інструкції. Але саме директор має бути першим, хто прийме рішення і візьме на себе відповідальність. Бо від його дій залежить усе: атмосфера, безпека, фінанси, моральний клімат, навіть настрій команди.
Я завжди кажу: керівник може чогось не знати, але зобов’язаний уміти користуватися знаннями інших. А для цього треба знати свій колектив — не формально, а по-людськи. Говорити з людьми, слухати, відкриватися. Бо лише через щирі розмови бачиш потенціал кожного. І тоді, коли трапляється непроста ситуація, ти точно знаєш, до кого звернутися по пораду.
А які, на вашу думку, основні проблеми дошкільної освіти в Україні зараз?
Найболючіша — нестача кадрів. Молодь не надто поспішає в педагогіку. І я їх розумію — усі хочуть жити добре, стабільно, мати гідну зарплату. Нам бракує мотиваційної складової вступу до педагогічних вишів. Хотілося б, аби зі школи дітей зацікавлювали цією професією, показували її сенс і красу. Бо дошкілля — це фундамент майбутнього суспільства.
Зарплати в нашій сфері — питання болюче. Якщо педагоги ще мають надбавки й категорії, то технічний персонал працює майже на ентузіазмі. А без них садок не функціонуватиме.
Ще один аспект — партнерство з батьками. Я б запровадила програми просвіти для родин, адже сьогодні ми стикаємося з надмірною вседозволеністю.
Кожен має право виховувати дитину на власний розсуд, але важливо пам’ятати: є «можна» і є «не можна». У сучасному світі це розбалансувалося. Іноді здається, що «ні» майже зникло з лексикону. Батьки — це головні орієнтири для дитини. Саме вони, своїм прикладом, формують її цінності. Я завжди кажу: не треба виховувати дітей — виховуйте себе. Дитина все одно змоделює вашу поведінку.
Мій син, наприклад, ніколи не кине сміття повз урну. Не тому, що я стою поруч і нагадую, а тому, що він бачить, як я сама цього не роблю.
Багато батьків чудово знають свої права, але, на жаль, іноді забувають про обов’язки. Тож мені хочеться, щоб молоді мами й тати приходили до батьківства більш свідомими. Ми, педагоги, допоможемо, підтримаємо, але мама залишається найпершим вчителем для своєї дитини.
Чи цікавитесь ви міжнародним досвідом дошкільної освіти? Є країни, які вас надихають?
Ми стежимо за різними практиками, зокрема європейськими. Наприклад, наші колеги нещодавно брали участь у спільному музичному проєкті з Польщею — і це був цікавий, цінний обмін.
Але, чесно, скажу так: я бажаю процвітання європейським дошкільникам, але хочу, щоб Європа переймала наш український досвід.
Наші педагоги пройшли через ковід, війну, відключення світла, постійні зміни в законодавстві. Ми вміємо адаптуватися, працювати у найекстремальніших умовах — і при цьому не втрачати душевності, творчості, любові до дітей.
Особливо низький уклін тим садкам, що працюють поблизу лінії фронту. Люди збирають дітей по селах, везуть автобусами, облаштовують укриття — і все це, щоб дитинство тривало. Тому так, міжнародний досвід цікавий. Але, мабуть, уже час, щоб і світ повчився у нас.
Пані Катерино, що вас особисто мотивує щодня працювати з натхненням і новими силами?
Мабуть, бажання бути дотичною до змін у державі. Мені хочеться, щоб люди — не лише в нашій країні, а й у світі — були щасливими, здоровими, у безпеці. Бо якщо кожен із нас житиме з філософією «моя хата скраю», то рано чи пізно всіх нас чекатимуть трагічні наслідки.
І ще одне — я просто люблю людей і дітей. Це у мені з дитинства. Я завжди мріяла бути вчителем. Не дійшла до школи — зупинилась у садочку. І тепер думаю, що саме тут — моє місце.
А був хтось, хто вас надихнув обрати педагогічний шлях?
Так. У дев’ять років я втратила маму й навчалась у школі-інтернаті. Там у мене була чудова вчителька — Людмила Володимирівна. Вона допомогла мені пережити складний період і навчила головного: у всесвіті є три найцінніші ресурси — час, знання і гроші. І ще сказала: «найбільша цінність — це діти». Мабуть, ці слова закарбувалися в мені на все життя.
Коли я прийшла в освіту, усе починалось із бажання створити найкраще середовище для свого сина Андрія. А згодом я почала надихатися своїми «дорослими перлинками» — нашими педагогами.
Я радію, коли розкриваються особистості – помічники вихователя вчаться, набувають досвіду і стають вихователями. Наприклад, Вікторія Володимирівна – прийшла помічником вихователя, а зараз – вихователька старшої інклюзивної групи, яку веде від ясель. Також Яна Василівна. Вона прийшла помічницею вихователя. Потім стала асистентом, закінчила педагогічний університет, нині працює вихователькою і ділиться досвідом з колегами (в жовтні провела обласний вебінар). Я дивлюся на них і відчуваю гордість: я дотична до становлення цих особистостей.
І, мабуть, саме такі історії підтримують мій вогонь. Так, я теж втомлююся, бувають складні дні. Але всередині є бажання світити. І коли від мене йде світло — до мене тягнуться такі ж «світлячки». Ми обмінюємося цим теплом, і виходить той маленький вогник, який тримає життя дошкілля.
Що б ви хотіли побажати всім, хто працює у дошкіллі сьогодні?
Найперше — бути поруч із щирими людьми.
Я завжди кажу: «у компанії трьох хворих ти станеш четвертим». Тому треба обирати своє коло — тих, хто надихає, а не виснажує.
Не впадайте у відчай. Якщо немає ресурсу — шукайте, як себе запалити. Не вмієш пекти — в’яжи. Не вмієш в’язати — біжи. Не можеш бігти — читай. Є мільйон шляхів, коли є бажання.
Я бажаю людям бажати — жити, любити, змінюватися. І тоді, можливо, наша планета стане добрішою.
А ще — сили й витримки всім нашим захисникам, медикам, рятувальникам. Нехай Господь береже кожного. А дружинам, матерям, дітям — віри, терпіння і щастя дочекатися своїх героїв. Бо нас усіх чекають нові етапи, нові виклики, нові перемоги. Україні — Перемоги. А дошкіллю — процвітання.
І наостанок: якою ви мрієте побачити свою “Перлинку” через 5–10 років?
Ой, це як загадати бажання Всесвіту! (усміхається) Мрію про новий паркан, гарний асфальт, утеплений фасад — це наші нагальні потреби.
Але найголовніше — щоб садок жив. Щоб у ньому лунав дитячий сміх, щоб тут були діти, педагоги, рух, креатив. Щоб колектив був згуртований, батьки — партнери, а атмосфера — щаслива й барвиста. Хочу бачити “Перлинку” сучасною, сильною, відкритою до світу. Такою, де кожна дитина — справжній діамант, а кожен дорослий — той, хто допомагає йому сяяти.
🎭 За лаштунками професії
Наприкінці кожного інтерв’ю ми ставимо нашим героям кілька особистих запитань, що відкривають наших героїв по-новому — поза роботою, але все ще з душею педагога.
Яка ваша улюблена дитяча книга і чому?
Мабуть, найбільше люблю казку «Чарівна квіточка» — про дівчинку з трояндою, яка освітлювала світ і навіть домовлялася з драконами.
У школі я багато читала, навіть «Війну і мир» (без військових частин). Особливо люблю «Портрет Доріана Грея» та «Червоне і чорне».
Зараз часу на читання менше, тому частіше обираю професійну й психологічну літературу, медитації та афірмації. Любов до книг намагалася прищепити синові — інколи читаємо, інколи слухаємо аудіо. А на заслуженому відпочинку мрію повернутися до простих радощів: плед, книжка і спокій.
Яку пораду ви б дали собі молодшій?
Не прив’язуватись до людей. Берегти власні кордони і себе. Не треба настільки проживати емоції інших людей. Важливо вміти розбиратися в людях і ставити межі.
Можна бути мілким, як калюжа, а можна — глибоким, як океан. Я бажаю, щоб у нас було більше таких глибоких людей, які несуть у собі справжні скарби.
Що б наших читачів здивувало про вас?
Я веду активну соціальну мережу, не ховаюся від людей, не ношу масок. Дотримуюсь посадових норм, але, наприклад… я не люблю солодке. Тістечка, тортики, цукерки — не для мене. Навіть каву п’ю без цукру.
А що вам подобається?
Я справжня прихильниця м’ясних смаколиків.
