Ольга Сторожук — вихователька інклюзивної групи дошкільного підрозділу початкової школи імені Софії Русової в Івано-Франківську. Для неї робота з дітьми — це не просто професія, а щоденний вибір серцем.
Щодня вона поруч із дітьми, які вчаться довіряти світу, робити перші кроки, тримати ложку, слухати, взаємодіяти, не боятися бути собою. Вона бачить те, що часто не помічають інші: маленькі перемоги, тихий прогрес, щиру радість в очах. Саме ця щирість, любов і відданість своїй справі привели Ольгу Сторожук до визнання на всеукраїнському рівні — вона увійшла до топ-25 найкращих вихователів України за версією Global Teacher Prize.
Ми поспілкувалися з пані Ольгою про її шлях у професії, роботу в інклюзивній групі та силу маленьких щоденних кроків.
Пані Ольго, розкажіть, будь ласка, про себе: як почалося ваше захоплення роботою з дітьми, що вплинуло на вибір професії вихователя та який у вас сьогодні педагогічний досвід?
Усе почалося ще з мого дитинства. Я відвідувала дитячий садочок «Ластівка» у місті Коломия, де працювали надзвичайно добрі й щирі вихователі. Саме там мені прищепили любов до творчості — ми багато малювали, вирізали, створювали щось власноруч. Ця любов залишається зі мною й досі. З дитинства я дуже любила дітей і завжди відчувала, що хочу працювати саме з ними. Вони щирі, відкриті, з ними легко й цікаво, тому під час вибору професії сумнівів у мене не було.
Першу освіту я здобула в Чернівецькому педагогічному коледжі, а згодом продовжила навчання в Кам’янець-Подільському національному університеті. Паралельно шукала роботу за фахом і, попри тодішню конкуренцію, отримала своє перше місце вихователя у Коломийському ЗДО “Дударик”. Директорка зберегла мій номер телефону ще з часів практики й згодом зателефонувала саме тоді, коли я найбільше цього потребувала. Для мене це стало підтвердженням, що я на своєму місці.
Я працюю в освіті з 2016 року й маю майже 9 років педагогічного стажу.
Якими були ваші перші відчуття та думки, коли ви лише починали працювати вихователем?
Я починала у звичайній, неінклюзивній групі. Спочатку було трохи страшно — бракувало досвіду, а робота з дітьми є надзвичайно відповідальною, адже батьки довіряють нам найдорожче — своїх дітей. Водночас мене дуже підтримували колеги й батьки. Вони довіряли мені, і ця підтримка поступово додавала впевненості та внутрішнього спокою.
Коли у вашому житті з’явилася інклюзія?
У 2019 році, після мого переїзду до Івано-Франківська. Мій чоловік родом звідси, ми одружилися, і я переїхала до нього. Тут я почала шукати новий заклад і знайшла початкову школу імені Софії Русової, де є дошкільний підрозділ.
Під час співбесіди директорка одразу сказала, що це інклюзивна група. Я не йшла до інклюзії цілеспрямовано — так просто склалися обставини, однак поступово зрозуміла, що цей досвід стане для мене важливим і цінним етапом професійного зростання.
Чи змінилося ваше ставлення до професії після початку роботи в інклюзивній групі?
Так, і дуже сильно. Я ще більше почала поважати професію вихователя. Робота з нормотиповими дітьми — це одне, а з дітьми з особливими освітніми потребами — зовсім інше. Іноді потрібно багато часу, терпіння й сил, щоб знайти підхід до таких дітей, налагодити з ними довірливий контакт. Це буває непросто, але маленькими кроками все виходить. Діти відкриваються, починають довіряти, коли бачать доброту й щирість.
Вони дуже люблять, коли їх хвалять. Для дітей з особливими освітніми потребами надзвичайно важливо, щоб помічали навіть найменші досягнення. За кожен маленький крок уперед їх потрібно підтримувати й хвалити. Саме так я і працюю — з вірою в дитину та її можливості.
Які риси, на вашу думку, найважливіші для педагога, який працює в інклюзивному середовищі?
Передусім — толерантність. І, звісно, витримка. Дуже багато витримки. Педагог має вміти підтримати дитину, бути поруч у складний момент. І найголовніше — доброта. Доброта від серця. Без неї в цій роботі нікуди. Ще дуже важливо вміти слухати, помічати маленькі сигнали та розуміти, що потрібно кожній дитині. Важливо залишатися спокійним і впевненим, адже діти відчувають наш настрій. І не можна зупинятися на досягнутому — постійно вчитися новому, щоб віддавати дітям найкраще.
Як ви навчаєте дітей приймати одне одного, бути добрими, терплячими, підтримуючими?
Я багато розмовляю з дітьми. Ми часто проводимо бесіди, граємо в різні ігри, виконуємо спільні справи. Я вчу їх поважати одне одного, приймати й підтримувати. Але найважливіше — показувати це власним прикладом. Пам’ятаю випадок, коли хлопчик прийшов у садочок у складному емоційному стані. Йому було важко впоратися зі своїми почуттями, він сів на підлогу й почав плакати. Я підійшла до нього, спокійно заговорила, намагаючись підтримати й заспокоїти. І тоді сталося дуже важливе: інші діти самі підійшли до нього — обіймали, говорили лагідні слова, були поруч. Вони просто повторили те, що бачать щодня. Саме так працює сила прикладу дорослого.
Розкажіть, будь ласка, про вашу групу.
У нашому дошкільному підрозділі є п’ять груп, три з них — інклюзивні. Заклад невеликий, але дуже теплий, з багатьма гарними традиціями.
У моїй групі 25 дітей. Вони всі дуже різні — настільки різні, що описати кожного одним словом просто неможливо. Вони допитливі, спостережливі, ставлять багато цікавих запитань і дуже люблять, коли я проводжу з ними досліди, а також малювання та аплікації за допомогою нетрадиційних технік.
Ви згадали про досліди. Розкажіть детальніше.
Так, це мій своєрідний інноваційний підхід. Я впроваджую різні досліди — від зовсім простих до складніших. Звісно, усе безпечно і відповідно до віку дітей.
Під час таких занять діти відчувають себе справжніми чарівниками. Найбільше мені подобається бачити, як у них горять очі. Вони із захопленням спостерігають, хочуть самі спробувати, доторкнутися, взяти участь. Особливо активно до таких занять залучаються діти з особливими освітніми потребами.
Нещодавно ми проводили дослід із льодом — «звільни тваринку з льодової пастки». Я заморозила маленьку іграшку у воді, а діти за допомогою теплої води розтоплювали лід і «рятували» тваринку. Це було справжнє захоплення — їм дуже сподобалося. Також серед дослідів, які я проводжу, є експерименти з повітрям, водою, піском і ґрунтом. Ми робили дослід «Лавова лампа», де діти спостерігали, як олія й вода утворюють рухомі кольорові «бульбашки». Проводили дослід із неньютонівською рідиною, де рідина поводиться по‑різному залежно від сили натискання. Також ми робили дослід «Танцюючі кольори», який демонструє взаємодію мила з жиром у молоці: барвники розходяться, утворюючи яскраві кольорові візерунки, наче веселку. І різноманітні експерименти з бульбашками. Кожен із цих дослідів допомагає дітям пізнавати властивості матеріалів та явища навколишнього світу.
Такі досліди не лише розвивають цікавість і спостережливість, а й формують у дітей основи логічного мислення та вміння працювати разом. Кожен експеримент — це маленька пригода, де дитина стає відкривачем і дослідником одночасно.
Як ви помічаєте маленькі кроки вперед і особисті перемоги дітей?
Я дуже уважно спостерігаю за кожною дитиною. Наприклад, дитина раніше боялася малювати, постійно просила допомоги. А з часом, коли відчуває підтримку і чує слова похвали, вона вже без страху бере олівець чи пензлик і починає малювати самостійно.
Або інший приклад — дитина не вміла самостійно одягатися, зав’язувати шнурки, а згодом уже допомагає іншим дітям. Я ціную навіть найменші досягнення і завжди їх помічаю.
Як саме ви підтримуєте дітей у ці моменти?
Словами, обов’язково словами. Я хвалю, кажу: «Ти молодець», «Бачиш, у тебе вийшло», «Ти боявся, але впорався». Інколи можу погладити по голівці, підтримати тактильно. Дуже важливо, щоб дитина відчула: її бачать, у неї вірять.
Які моменти у роботі з дітьми викликають у вас найсильніші емоції?
Найбільше мене зворушує, коли діти підтримують одне одного. Особливо, коли нормотипові діти допомагають дітям з особливими освітніми потребами. Я часто кажу: ви вже виконали своє завдання — намалювали, зробили аплікацію. Тепер можете допомогти тим кому зараз складно. І вони допомагають — виконати роботу, одягнутися, знайти іграшку, заспокоїтися, піти разом до групи.
Буває так, що дитина не хоче йти з прогулянки до групи, і тоді діти разом зі мною розмовляють з нею, вмовляють, підтримують. Вони дуже допомагають мені — і один одному. Мене це неймовірно розчулює. Саме цього я хочу — щоб вони були разом, згуртовані, щоб любили й підтримували одне одного. Це моя місія.
Чи пам’ятаєте ви історію, яка особливо вас надихнула й дала сили рухатися далі? Можливо, якийсь конкретний випадок із дітьми?
Насправді таких історій дуже багато. Але є одна, яка зовсім мене особливо зворушила.
Восени під час нашої ранкової молитви директорка закладу вітала мене з особистою перемогою — цього року я увійшла до топ-25 найкращих вихователів України за версією Global Teacher Prize. Вона розповідала дітям, що по всій Україні є тисячі вихователів, але саме 25 з них були обрані, і серед них — їхня вихователька.
Поруч зі мною стояли мої нинішні діти, а збоку — діти, яких я випустила минулого року. Вони вже пішли в перший клас у цій же школі. Діти слухали, дивилися на мене з такими великими очима, усміхалися… А потім почали мене обіймати — і ті, і ті. Це було неймовірно зворушливо. Вони, здається, раділи за мене навіть більше, ніж я сама.
Саме в такі моменти розумієш, заради чого працюєш. Мені хочеться своїм прикладом показувати дітям: потрібно йти вперед, не боятися, пробувати нове. Виграєш ти конкурс чи ні — це не головне. Головне, що ти наважився, спробував. І вже для себе став номером один.
Як діти в групі реагують на успіхи своїх однолітків з особливими освітніми потребами? Чи помічають вони ці зміни?
Однозначно помічають. І дуже щиро радіють. Вони бачать, що ще нещодавно дитині було важко тримати ложку, вона не хотіла їсти. А тепер — пробує сама. Діти з особливими освітніми потребами беруть приклад із нормотипових, і саме в цьому велика цінність інклюзивних груп.
От раніше дитина не хотіла одягатися — тепер уже сама намагається натягнути носочки. Не могла довго сидіти за столом — тепер сидить довше, краще тримає виделку. На заняттях: хтось раніше взагалі не сідав, і з ним потрібно було працювати індивідуально, а тепер — включається в ігри, бере участь у дослідах. Діти це бачать. І вони щиро радіють кожному такому маленькому кроку вперед.
Ви згадали про Global Teacher Prize. Розкажіть, як ви туди потрапили і що потрібно, аби взяти участь?
Потрібно насамперед податися — заповнити заявку. Я чесно й щиро відповідала на всі питання. Також потрібно подати багато матеріалів: фото, відео з занять, приклади роботи з дітьми. Усе це враховується.
Але, як мені здається, найважливіше — бути щирою. Організатори це дуже цінують. Вихователь — це людина з відкритим, добрим серцем. Саме до таких педагогів тягнуться діти.
Пізніше в соцмережах опублікували список із 25 педагогів. Потім були вітання, знайомства, запрошення поділитися досвідом. Ми готували відеопрезентації, відеовізитівки, розповідали про свої методи. Це була надзвичайно надихаюча зустріч. Кожен педагог застосовує свій унікальний підхід, використовуючи те, що йому ближче: хтось працює з театром, хтось із інтелект-картами, хтось — із нейропедагогікою. Я презентувала свої досліди, показувала фото й відео з занять.
Пізніше була церемонія нагородження, де зібралися всі 25 вихователів. Було дуже приємно знову зустрітися з людьми, які справді віддають серце своїй професії.
Наскільки важливою є співпраця з батьками, особливо в інклюзивному процесі?
Це надзвичайно важливо. Я завжди кажу: вихователь і батьки — це місток у розвитку дитини. Ми дізнаємося від батьків багато важливої інформації про дитину, а вони — від нас. Разом ми бачимо, над чим варто працювати, що потрібно підтримати, де допомогти. Без співпраці з батьками процес розвитку дитини з особливими освітніми потребами був би набагато складнішим.
Як ви будуєте довіру з родинами дітей з особливими освітніми потребами?
Через щирість. Я завжди розповідаю, що дитина зробила добре, які були успіхи. Якщо є складний момент, я не починаю з критики. Я використовую так званий «метод бутерброда»: спершу кажу щось хороше, роблячи акцент на позитиві, потім — проблема, і обов’язково — разом шукаємо рішення. Це працює.
Чи завжди легко переконати батьків, що їхня дитина здатна на великі результати?
Не завжди. Батьки часто хочуть швидких результатів. Але розвиток — це процес. Усьому свій час. Не можна порівнювати дитину з іншими і тиснути на неї. Прийде момент — і дитина зможе робити те, що роблять інші. Головне — терпіння і підтримка,віра в дитину, створення умов для її розвитку та заохочення до самостійних спроб. Кожна маленька перемога — це крок уперед, який допомагає дитині відчути власні сили і бажання рухатися далі.
Як змінюються батьки, коли бачать успіхи своїх дітей?
Вони дуже радіють. Для них це справжній подвиг. Вони діляться зі мною: розповідають, як дитина почала допомагати вдома, щось принести, щось подати, виконати маленьке доручення. Вони дуже цим пишаються. Бо бачать: їхня дитина змінюється, росте, стає впевненішою. А це — найбільша нагорода і для них, і для мене.
Що для вас означає успіх дитини?
Це коли дитина робить те, чого раніше боялася. Коли не боїться спробувати. Коли знає, що її підтримують, похвалять, направлять. Я хочу, щоб діти поруч зі мною почувалися так само комфортно, як поруч із батьками. Щоб сприймали мене як друга. Саме тоді вони відчувають впевненість пробувати нове, не боятися помилок і радіти своїм маленьким досягненням. Кожен день разом із дітьми — це нова можливість спостерігати, як вони відкривають для себе світ і стають більш відкритими та готовими до нових звершень.
Ваша школа має свої особливі традиції й не є типовою. Розкажіть про них. Що створює у вашому закладі відчуття спільноти?
У нас справді є дуже гарні традиції. Одна з найцінніших — це спільна ранкова молитва щопонеділка. Усі педагоги й діти збираються в музичному залі. Після молитви директорка нагороджує подяками та дипломами педагогів і дітей, які брали участь у конкурсах чи досягли певних успіхів.
Потім священник окроплює нас свяченою водою і благословляє на вдалий тиждень. Це дуже теплий момент. Коли діти бачать, що нагороджують їх або їхню виховательку, в них просто світяться очі. Це гордість, радість і відчуття, що їхні старання помічають.
Ваша школа також активно займається благодійністю. Як з’явилася ця ініціатива?
Ідея допомагати народилася з початком повномасштабного вторгнення. Як і багато інших закладів, ми не могли стояти осторонь. Тому почали організовувати благодійні майстер-класи, ярмарки, вистави. Усі зібрані кошти спрямовуємо на допомогу нашим воїнам.
Наприклад, у нас була благодійна вистава за участі педагогів — «Ріпка». Дітям вона дуже сподобалася, А ще спільно з дітьми створювали стрітенські свічки, брали участь у майстер-класі з декорування вербових гілочок, і всі виручені кошти пішли на потреби захисників. Досить часто діти з батьками долучаються до збору необхідних речей для наших захисників — це засоби гігієни, смаколики, і багато іншого.
Також перед Різдвом ми відвідуємо воїнів в обласній клінічній лікарні Івано-Франківська: колядуємо, співаємо, танцюємо, даруємо подарунки, які діти виготовляють власноруч. Там багато поранених героїв — хтось втратив кінцівки, комусь важко говорити чи ходити. І бачити їхні усмішки — це безцінно. Ми даруємо їм частинку радості. Тож й надалі ми будемо підтримувати цю ініціативу, разом із дітьми та батьками робити маленькі добрі справи, бо кожен такий вчинок має велике значення.
Як діти реагують на благодійну діяльність у школі та як вона організовується?
Діти реагують дуже щиро й з великою радістю, адже відчувають, що можуть допомогти нашим воїнам. Ми показуємо їм відео з подяками від захисників, і це викликає у них гордість за свою участь. Вони часто запитують, як вдалося зібрати стільки коштів, і дізнаються, що це результат спільних ярмарків і майстер-класів.
Майстер-класи ми проводимо самі, а благодійні ярмарки організовуємо разом із батьками. Діти купують невеликі смаколики чи сувеніри й водночас усвідомлюють, що роблять добру справу.
Як ви говорите з дітьми про війну та захисників?
Ми проводимо уроки патріотичного виховання, але все пояснюємо відповідно до віку дітей. Говоримо, що нашу країну захищають мужні воїни і що ми в тилу можемо їм допомагати. Саме тому ми робимо ярмарки, майстер-класи, благодійні заходи.
Діти це дуже добре сприймають і щиро включаються. Вони із задоволенням малюють листівки, виготовляють обереги, долучаються до спільних добрих справ і відчувають, що навіть маленькі вчинки мають значення. Так у них формується почуття вдячності, єдності та любові до своєї країни без страху й зайвого напруження.
Які три слова найточніше описують вашу роботу в інклюзивній групі?
Терпіння. Чуйність. І добре, любляче серце. Дітям з особливими освітніми потребами дуже важливий режим, але водночас — відсутність тиску. Якщо дитина сьогодні не готова — їй треба дати час. І коли вона відчує безпеку, вона зробить цей крок сама. У такі моменти головне — бути уважною, спостерігати й вчасно простягнути руку допомоги, не порушуючи внутрішній комфорт дитини.
Що допомагає вам зберігати баланс і внутрішню опору в ці непрості часи?
Освітні зустрічі. Для мене це справжня підтримка ментального здоров’я. Я дуже люблю спілкування з колегами, обмін досвідом. Відвідуючи освітні події для дошкілля, я завжди виношу звідти багато ідей. Такі зустрічі надихають і дають сили рухатися далі. Після них з’являється внутрішній ресурс, бажання впроваджувати нове в роботі й передавати дітям спокій, стабільність і впевненість, яких так потребує дошкілля сьогодні.
Які цінності ви хочете передати дітям?
Повага, взаємопідтримка, доброта, чуйність, емпатія. Я хочу, щоб з них виросли хороші люди — не черстві, не байдужі, а щирі серцем. Щоб вони зростали людьми, які вміють підтримати, поділитися радістю і зберігати внутрішню доброту незалежно від обставин.
Про що ви мрієте як педагог? Якою бачите інклюзію майбутнього в Україні?
Я мрію про сучасно оснащені інклюзивні простори: сенсорні панелі, балансувальні платформи, терапевтичні крісла, наповнені ресурсні кімнати. Це значно полегшило б роботу і дало ще більше можливостей для розвитку кожної дитини.
Моя освітня мрія, з якою я подавалася на Global Teacher Prize, так і називалася:
«Інклюзія в дії. Сучасне обладнання для розвитку кожної дитини». Я бачу майбутнє, де школи й садочки відкриті для всіх, педагоги підготовлені й чуйні, а суспільство толерантне й доброзичливе до кожної дитини. Сучасне обладнання допомогло б ще ефективніше підтримувати дітей, і я вірю, що в майбутньому воно буде у кожному садочку, даючи кожній дитині максимум підтримки та можливостей для розвитку. Крім того, я мрію, щоб професія вихователя отримала заслужене визнання, цінність та повагу, стала престижною й надихала все більше людей обирати її, адже саме від нас залежить, якими виростуть наші діти і яким буде майбутнє країни.
🎭 За лаштунками професії
Наприкінці кожного інтерв’ю ми ставимо нашим героям кілька особистих запитань, що відкривають наших героїв по-новому — поза роботою, але все ще з душею педагога.
Яка ваша улюблена дитяча книга і чому?
Збірка казок. Діти дуже люблять, коли я читаю їм перед сном. Особливо дітки з особливими освітніми потребами — їх заспокоює голос, дотик, атмосфера турботи.
Яку пораду ви б дали собі молодшій.
Не боятися. Вірити в себе. Пробувати. Якби я боялася — я б не подалася на Global Teacher Prize. Вийде чи ні — це досвід. Головне — любити дітей і поважати їх, а також поважати себе, не знецінювати свої досягнення — адже часто я себе недооцінювала і думала, що можна було зробити щось краще. Варто іноді хвалити себе, не боятися помилок і пам’ятати, що кожен досвід робить нас сильнішими та наближає до нових успіхів.
Що б наших читачів здивувало про вас?
Те, що я з першої спроби увійшла в топ-25. Це було неочікувано навіть для мене. Думаю, організаторів підкупила щирість і моя любов до дослідів. Я справді дуже люблю, коли дітям цікаво. А досліди — це те, що залучає їх миттєво, особливо дітей з особливими освітніми потребами.
